Глава 1. 4 Золотава?

Останні десять хвилин уроку тягнулися нескінченно довго, ніби час втратив свою плинність у задушливій атмосфері страху та цілковитого нерозуміння, що нависла над класом. Кожен погляд, кожне тихе шурхотіння паперу лише підсилювало це гнітюче відчуття безпорадності. Нарешті, розрізаючи напружену тишу, пролунав довгоочікуваний рятівний дзвінок, звільняючи учнів із цього полону. Анна Василівна, не промовивши жодного слова, зібрала наші майже не заповнені аркуші. Залишаючи клас, Анна Василівна не змінила своєї суворої манери. Її постать, пряма й незворушна, пропливла коридором, мов темна хмара. На своєму шляху вона періодично зупинялася, щоб кинути повчальну репліку учням, які випадково траплялися їй назустріч. Її голос, хоч і не підвищений, мав таку владну інтонацію, що змушував дітей миттєво завмирати та слухняно кивати, перш ніж поспішно зникати з її поля зору. Лише коли її фігура остаточно зникла за поворотом, а її владний голос перестав лунати в коридорі, вони нарешті змогли розслабитися. У класі запанувала атмосфера полегшення, ніби важка завіса впала, відкриваючи простір для вільного дихання та тихих усмішок. Напруга, що сковувала учнів протягом усього уроку, нарешті відступила, і вони відчули п'янке відчуття свободи, яку завжди приносила довгоочікувана перерва. Залишився останній урок, найлегший і до певної міри спокійний.

Безперечно, Аяна в школі не була ізгоєм; її присутність скоріше нагадувала тихе, але владне панування. Страх перед нею, який відчували однолітки, створював навколо неї своєрідну захисну стіну, але водночас підсилював відчуття самотності. Іноді, коли Еліотовий найкращий друг Фред гучно оголошував її: "Розійдіться, моя наречена іде" на весь шкільний двір, Аяна відчувала, як її щоки палають від сорому, а серце стискається від незручності. Школярі розступалися перед нею, як перед королевою; їхні погляди коливалися від поваги до тихого жаху, створюючи сюрреалістичну сцену, де вона була одночасно центром уваги та віддаленою фігурою.

Іншим епізодом, який часто змушував її зніяковіти, були наполегливі залицяння хлопця з паралельного класу. Його несподівані подарунки та безмежна увага, хоча й були щирими, проте ці почуття не знаходили відгуку в серці Аяни. Вона цінувала його дружбу, але не могла відповісти взаємністю на його романтичні почуття, що робило кожну їхню зустріч моментом внутрішньої боротьби й незручності.

Ще зовсім недавно увага хлопців обходила Аяну стороною, та все змінилося після дня народження Максиміляна. Саме той день став початком стрімких змін. Юна дівчина з ввічливістю й скромністю вручила Максимілянові невеликий, але щиро обраний подарунок. Однак додому вона повернулася з несподіваним "трофеєм" — трьома м'якими іграшками, які для неї виграли юнаки. Цей випадок неначе пробудив у її однокласників досі невідоме змагання за прихильність дівчини. Різнокольорові іграшки стали символом їхньої боротьби. Але цей "турнір" не тривав довго: через три місяці більшість із них зійшли з дистанції. Лише один — Максимілян — залишився незмінним претендентом на її увагу. Хлопець почав діяти з неабияким запалом.

У ті дні дівчина жила в світі безтурботності, але разом із тим її життя огортала одноманітна туга та відчуття самотності. Навколо завжди було чимало людей, але вони здавалися їй віддаленими й чужими, ніби перебували на іншому березі ріки, яку вона не могла перетнути. Аяна жадала чогось незвіданого або, можливо, когось, хто зміг би зруйнувати цей невидимий бар'єр. Вона згадувала Максиміляна з теплотою й вдячністю за його почуття, які були щирими, але її серце залишалося глухим до його зізнань. Вона шкодувала, що не змогла побачити в ньому близьку душу; на той час дівчина і сама не знала, що таке справжнє кохання. Її юність була оточена безліччю чарівних хлопців, які вабили своєю зовнішністю й мали силу зачаровувати, але не було жодного, хто міг би доторкнутися до серця юної леді та залишити слід.

Максимілян був тим, хто легко помічався в натовпі не тільки завдяки своєму зросту, який трішки перевищував середній, але й завдяки своїй природній харизмі. Його статура була збалансованою, не худою, проте й не повною, ідеально підходила для активного способу життя. Чорняве волосся, яке він носив трохи недбало, додавало йому молодечого вигляду, а великі карі очі завжди іскрилися веселощами та доброзичливістю. Хоча хлопець походив із заможної сім'ї, його манери були далекі від аристократичних. Він був простий у спілкуванні, легко знаходив спільну мову з усіма, незалежно від їхнього соціального статусу. Його сміх був заразливим, і парубок міг розсмішити навіть у найсумніший день. Він був тим, хто вносив світло та радість у життя кожного, хто його знав.

Два паралельні класи весело та гамірно спустилися широкими сходами до першого поверху школи, де на них чекало заняття трудового навчання. Просторий кабінет був поділений на дві окремі кімнати, які з’єднував вузький, трохи тісний коридор. У першій кімнаті лунав ритмічний стукіт інструментів: хлопці зосереджено вивчали ремесло майстрування — їхні руки вправно володіли молотками, пилками та стамесками. У другій кімнаті атмосфера була зовсім іншою: тут дівчата тихо працювали, інколи схилялися над вишивкою, старанно вимальовуючи нитками візерунки, або вправно готували в тіні світлої кухонної секції. Найчастіше дівчата зосереджувалися на кресленні, створюючи точні та акуратні ескізи, або захоплено складали оригамі, оживляючи папір у вигляді різноманітних витончених фігур. Дві кімнати, здавалося, жили кожна своїм життям.

Аяна та Вікторія зайняли звичне місце за першою партою, що стояла ближче всіх до широкого вікна. Ая, зосереджена й спокійна, схилилася над підручником, готуючись до заняття, у той час як її подруга весело перемовлялася з іншими учнями, кидаючи час від часу короткі репліки й заливисто сміючись. У приміщенні панувала тиха, майже домашня атмосфера, доповнена легким шурхотом сторінок і гомоном розмов. Та раптом ця ідилія була перервана несподіваним скрипом дверей. До кімнати впевнено ввійшов Максимілян. Його присутність одразу ж змінила настрій у приміщенні. Дівчата завмерли, а легкий шум класу розчинився в незручній паузі. Серед усіх присутніх лише Вікторія наважилася заговорити, демонструючи свою гостру кмітливість і пронизливий сарказм. Її тонкий голос, наче гостре лезо, прорізав тишу, що запанувала після появи Максиміляна. Слова, сповнені хитрості та легкої язвистості, змусили кількох дівчат хитро посміхнутися, а самого юнака злегка насторожитися.