Глава 1.3 Аметистовий погляд

   Мрійливий спокій розсипався на друзки, немов кришталева куля, розбита об камінь реальності. На перший погляд цей голос звучав навіть мило, але в ньому ховалися зарозумілі нотки самовдоволення та зверхності, які пробивалися в кожному слові. Аяна мимоволі підняла очі, і перед нею постала дівчина — яскрава та впевнена.

  Ця сіроока блондинка — справжнє втілення загадковості та хитрості. Її струнка фігура з пишними формами виглядала так, ніби вона готова використовувати свою привабливість для власної користі. Шия коротка і струнка, а плечі широкі, округлої форми, ніби готові взяти на себе будь-яке завдання. Спина трохи зігнута, як у кота, що завжди готовий до стрибка. Її обличчя квадратної форми, бліде, вічно приховувало багато таємниць. Великі округлі очі, як у діснеївських принцес, мали холодний вираз. Вії довгі, світлі, але рідкі, ніби вони приховували щось більше, ніж здається. Ніс загострений і прямий. Губи тонкі, рожеві, але виразні. Ця дівчина — майстриня в обході правил і використанні слабкостей інших. Вона не шукає кохання чи дружби, їй потрібна лише вигода, і вона готова зробити все, щоб досягти цієї мети. Погляд дівчини завжди проникливий, а усмішка — хитра й підступна. Вона — справжній хамелеон, який змінюється відповідно до обставин, і її ціль завжди залишається невідомою для інших. І, як не дивно, це була найкраща подруга Аяни, і ця дружба тривала з дитинства. На той час юній леді здавалося, що вони близькі, адже вони ходили в один і той же садок і навіть в одну групу. Потім пішли в одну школу, в один клас... Але здається, то Аяні лише так хотілося думати.

— Не зовсім, але думаю, на перервах між заняттями я зможу його довчити, — невпевнено відповіла Аяна.

— Справді? Та не переймайся, погані оцінки — це ще не вирок, усі через це проходять. А от я вчора витратила весь вечір на цей вірш. Якщо чесно, прочитала його всього пару разів, а далі просто зник настрій займатися ним. Але знаєш що? Вірш я знаю досконало, потрібно лиш згадати початок, ну ти ж мені підкажеш, якщо я щось забуду..

   Ая не встигла відповісти, бо простір наповнився дзвінким сповіщенням, а слідом за ним до класу увійшла Марина Олександрівна, їхня наставниця з географії, яка одразу розпочала урок. Юна леді лише дозволила собі у відповідь усмішку.

  Уроки слідували один за одним безперервно та, певною мірою, квапливо. На кожній перерві Аяна поринала у вірші, відчайдушно намагаючись не лише запам'ятати рядки, але й кожну крапку, кожен знак. Легкість інших предметів давала змогу трохи зосередитися, але тінь четвертого уроку не залишала її. Література наближалася, і з кожною хвилиною хвилювання дівчини зростало, мов туман, що згущується перед бурею. Вікторія весь день обходила стороною свою "аля-подругу". Особливо це стало очевидним під час обіду: вона тихо рушила з іншими, навіть не спитавши, чи не бажає Аяна приєднатися. Проте юна леді давно звикла до такого ставлення. Це мовчання стало для неї так само звичним, як дзвінок, що сповіщав про перерву.

  І ось через двадцять хвилин настала мить, якої дівчина так боялася — пролунав суворий, мов зловісний дзвін меча, дзвінок, що кликав на урок. У класі літератури панував хаос: хлопці носилися немов вітер, жартували й заважали дівчатам повторювати, намагалися копіювати манери вчительки чи директора, змушуючи всіх вибухати сміхом. Однак цього разу щось було не так. Анна Василівна, чиєї пунктуальність була майже легендарною, затримувалася, що було абсолютно не властиво її педантичній натурі.

  Раптом, немов за помахом невидимої руки, за вікном здійнявся розлючений шквал. Повітря заревло, несучи з собою перші важкі краплі дощу, що гулко вдарялися об шибки. Чорна, мов ніч, пелена хмар миттєво затягнула небо, поглинувши останні проблиски денного світла. Подвір'я поринуло у густу, майже відчутну темряву, яку лише на мить розривали сліпучі спалахи блискавок, вихоплюючи з мороку окремі предмети, немов декорації нічного кошмару. Кожен удар грому віддавався гучним гулом, змушуючи здригатися. Злива хлинула з неймовірною силою, миттєво перетворюючи подвір'я на бурхливий потік. Вода стрімко заповнювала кожну нерівність, і вже за мить на стежках вирували справжні гірські потоки, несучи з собою опале листя та дрібне гілля, створюючи ілюзію бурхливої річки посеред двору.

   Деякі хлопці, піддавшись похмурій погодній чарівності, розважалися, плетучи моторошні історії, від яких чутливі дівчата здригалися. Аяна, сидячи пліч-о-пліч зі своєю давньою подругою, відчувала, як між ними зростає прірва мовчання. Дивно, адже колись їхні дитячі стежки перетнулися, але здавалося, що так і не сплелися в одну спільну дорогу інтересів. Увага Вікторії тягнулася до іншої учениці, що сиділа позаду. Там лунав безтурботний сміх, сипалися жарти, таємні історії, а Ая, як примара, розчинялася в їхній безтурботності. Юній леді це нагадало давнє незмінне відлуння самотності — присутня фізично, вона залишалася невидимою для їхнього світу, ніби за вікном вирувала не лише гроза, а й власна внутрішня буря відчуження.

  Крихка ідилія розбилася вщент об різкий майже крикливий скрип старого дерева у дверній рамі. Двері відчинилися з несподіваною силою, і на порозі, мов темна хмара, постала Анна Василівна, ведучи за собою хлопчика з милим, але зараз збентеженим обличчям. Її стиснута рука на його зап'ясті не віщувала нічого доброго.

— Коли ти вже схаменешся?! Скільки можна тріпати мені нерви?! Коли ти вже подорослішаєш?! Краще б готувався до екзамену, стань у той куток і стій, гарненько подумай про свою поведінку! — Без зупинки кричала вона.

   Анна Василівна, немов ведучи за собою спійманого птаха, підвела хлопчика до найближчого кутка біля дверей, де тінь від вікна створювала окремий, майже ізольований простір. Потім різко обернувшись, вона швидким кроком попрямувала до свого столу. Старий шкіряний журнал із глухим стуком опустився на дерев'яну поверхню, від чого по класі прокотилася ледь чутна хвиля напруги. Її погляд, важкий і недобрий, мов грозова хмара, навис над учнями, обпікаючи кожну парту немов блискавка. Але...