Частина 2: Лія. Глава 1

Його розбудив скрип дверей. Кроки за спиною ставали дедалі ближчими.

- Алане, - гаряче дихання обпекло вухо. 

Кілька холодних крапель ковзнули донизу, не втримавшись на її білих пасмах та впали хлопцеві на голу спину. Він не поворухнувся. 

"Вона щось задумала", - Сайк вже не верещав кожного разу, коли наближалася лисиця, але й мовчати не міг.

"Цікаво ж, що саме", - подумки відповів Алан

"Я б зараз закотив очі, якби вони в тебе не були заплющеними. Але можеш вважати, що я це зробив" - зауважиа дух.

Теплі вологі долоні ковзнули по плечах. Він збагнув, що коїться, та поквапився відліпити фізію від сторінки. Але не встиг. Щільна холодна злива рушила на його незахищену спину. 

- Доброго ранку, Ліє, - хлопець поспішив вислизнути з під непрошеного душу, та почовгав за рушником, полишаючи лисицю наодинці з спорожнілим кріслом для читання. 

- Ще досі ніч, - вона одразу ж зайняла нагріте місце, забравшись з ногами.  Один дотик до тонкої срібної вишивки на чорному оксамитовому оздобленні, і крісло здійнялося, розвертаючи Лію обличчям до Алана. Дві темно-сині іскри блиснули з під всколоченої білої копни. - Допоможеш мені з волоссям?

- Воно вже сухе. Ти ж тільки-но усе на мене витрусила. - посміхнувся Алан.
Маленька блискуча крапля впала на її ключицю, та вже за мить рушила донизу, лишаючи по собі вологу стежинку. Погляд хлопця ковзнув услід за нею. 

- Будь ласка, - вона підібрала ноги, обійнявши їх руками та білосніжним хвостом. Сухим. Лія спробувала зробити вигляд "сама невинність", але хитрюща посмішка видавала її наміри.

- А може, цього разу сама? - посміхнувся Алан, накидаючи рушника їй на голову. 

Лія захитала головою, струшуючи з себе новий маленький дощик. Її посмішка раз у раз випірнала з під тканини. Хвіст рушив з місця, і тепер не знав спокою, відбиваючи вичікувальний ритм. Його вона завжди сушила за допомогою магії, коли виходила з купальні. Але подружитися з  рушником лисиця так і не зуміла. Чи не схотіла.

"Знов вона тебе розвела на те, щоб ти її почухав" - подав голос Сайк, поки Алан був зайнятий витиранням. 

"Я й не проти", - відповів хлопець.

"У тому й біда..." 

Алан зробив зусилля, та голос Сайка розчинився серед думок. Наступні пів години лекції пройдуть десь на межі свідомості. Ледь чутно. 

- Я їх ніколи раніше не бачила, - прохолодний вітерець, що його підняв лисячий хвіст, впився у вологі стежинки на спині хлопця.

- Ти про що? 

- Я про лії. Альмея мені про них розповідала. Але я ніколи не бачила їх. Тільки чула. - Вона пальцем вказала за спину, де на столі усе ще чекала відкрита книга. - Красиві.

- Дуже, - погодився Алан, згадуючи ілюстрацію зроблену за допомогою магії. Доволі реалістичну. Лісова трава з жовтим стеблем, білим листям, та синьою квіткою. - Але вони по іншому називаються. Їх у тих краях лише місцеві так звуть. - Згадав він нещодавно прочитане, полишаючи рушника на голові лисиці.

- А чому так? - Зацікавленість перемогла образу на те, що жадані почухоньки скінчилися. 

- Ти ж помітила, що квітки схожі на дзвіночки? Лія - в перекладі з яглейської мови, означає - дзвіночок. - Він стягнув рушника з її голови, та кинув його у коробку для сушіння. Магічні плетіння з готовністю засвітилися, розпочинаючи роботу. - Але мені здається, що Альмея назвала тебе саме на честь цієї рослини. Вона теж біла, і з синіми оченятами. 

- Це усе дуже цікаво, але й спати теж треба, - хитрюща посмішка лисиці стала ще ширшою. 

- Я ще трохи почитаю, - відповів Алан, намагаючись розгадати, що цього разу задумала Лія. 

- Гаразд, - посміхнулась вона, звільняючи крісло. Лисиця не сперечалася, але не забула, проходячи, зачепити його хвостом. 

Алан слідував поглядом за її фігурою, допоки вона повністю не зникла під чорною ковдрою. Прямо з головою накрилася.

"Образилася, чи що?" - думав Алан, додаючи Сайкові гучності - "Маєш ідеї?"

"Не можу повірити, що ти знову мене заглушив!" - дух одразу ж подав голос.

"То маєш ідеї, чи ні?", - хлопець проігнорував несправедливі обвинувачення. Він заглушив Сайка не повністю. 

"Звісно ж! Але свої ігри грайте удвох. Мене до них не тягніть." - сказавши це, дух змовк самотужки. 

Алан почув регіт Сайка за мить до того, як його філе опинилося у льодяній пастці. З під ковдри линув тихий сміх Лії. 

"Багато ж з неї натекло" - думав хлопець, кваплячись підняти п'яту точку з калюжі. Він торкнувся магічного плетіння. Та рушив у бік теплого та сухого ліжка, полишивши магії роботу з сушіння крісла, після посиденьок на ньому мокрої лисиці. 

- Передумав? - Її очі виблискували над натягненою до носа ковдрою, під котрою вона ховала посмішку. 

Коробка для сушіння проковтнула промоклі штані. Магічні плетіння засвітилися знов. 

- Ти даремно так хвилюєшся, - м'яко мовила вона, коли він присів на край ліжка. - Ми не знаємо, що тепер зі мною буде. Мене це теж лякає. Але ж це не буде миттєво. Може сотня років. Або навіть більше...

- Я не можу не хвилюватися. - Алан жадав урятувати її. Але навіть не знав з чого почати і де шукати. Він намацав під ковдрою її долоню.

- Тобі треба відволікатися. - Лія одразу ж ухопила його руку, підклавши під щоку замість подушки.

- Ну, і як я тепер ляжу? - він обережно вивільнив з лисячого полону свою долоню. Але та одразу ж була захоплена знов, тільки но хлопець умостився поруч.

Її гострий носик ткнувся кілька разів у його пальці, а потім ковзнув далі, креслячи тонку лінію від зап'ястя до плеча. Вона пригорнулася до Алана, вмощуючи голову зручніше. 

Вони розмовляли ще кілька хвилин, допоки не заснули, заколисані сонним бурмотінням одне одного. Її тепло гнало тяжкі думки геть.