Глава 25

- Алане! - голос кликав його з темряви вже не вперше. Знайомий голос. - Ну ж бо! Прокинься!

Він розплющив очі, зустрівши поглядом дві темно-сині безодні. 

- Живий! - засяяла Лія, одразу ж загорнувши його в обійми. Ніздрі залоскотав звичний аромат лісових трав. - Пробач - шепотіла вона знову і знову.

"Спасибі, Сайк" - щиро подякував він духу. Адже саме він допоміг Аланові в останню мить подолати значну відстань і виштовхнути здорованя з-під пазурів Лії.

"Завжди будь ласка" - відповів той - "Я готовий хоч щодня лагодити роздерті грудні клітини, зламані ребра, і пошкоджені легені! Звертайтеся!"

"Дякую тобі" - знову подумки повторив Алан, ігноруючи уїдливий тон духу.

"Не роби так більше!" 

Алан спробував піднятися, але Лія одразу ж взялася його зупиняти, повторюючи, щоб той залишався лежати. Але після пари шпильок від Сайка, і запевнень у тому, що хлопець у повному порядку, вона все ж здалася й дозволила йому підвестися.

Сніг навколо став червоним. Двоє мисливців нетямущо дивилися на Отара, який стояв перед ними, оголивши сяючий рівним світлом альзен. Корвін так і залишився сидіти в снігу, втупивши погляд у свою ліву руку, нібито роздивляючись там щось.

- Цілий? - сказав Отар, не обертаючись.

- Начебто - відповів Алан невпевнено, опустивши погляд і розглядаючи закривавлені лахміття на грудях.

- Бійка закінчена - твердо сказав старий маг, пильно дивлячись на мисливців. Його меч засяяв ще яскравіше. - Усі зрозуміли?

- Так - відповіли два мисливці хором. Корвін, лише кивнув, продовжуючи пильно розглядати своє ліве зап'ястя.

- Лія? - запитав Отар суворо. Тепер він обернувся і пильно дивився на лисицю.

- Вибачте мене - Лія опустила очі, старанно ховаючи погляд. Краще не стало. Червоні калюжі були всюди. І заховати їх не видавалося можливим. Усе, що залишалося - заплющити очі, які пекло так, ніби в них хтось жменю піску жбурнув.

- Усе обійшлося - бачачи, що Лія готова заплакати, Алан дбайливо обійняв її. - Все добре - тихо говорив він, обережно гладячи білі пасма, щоб випадково не забруднити їх у крові.

- Адже я могла вбити когось - ледь тихо говорила вона, все більше здригаючись під напором стримуваних ридань - Могла вбити тебе.

- Ти і вбила - сказав Сайк, перш ніж Алан зміг його зупинити. - Якби не я - хлопець би помер у ту ж мить. Могла б і спасибі сказати - Алану хотілося прикусити власний язик, щоб заткнути надто балакучого духа. Коли пан "а що я такого сказав" стулив пельку, Лія вже ридала. 
 
- Послухай - Алан узяв її обличчя в долоні, намагаючись, щоб злість на Сайка, що вирувала всередині, ніяк не проявилася у його голосі. - Подивися на мене - але вона не відкривала очей, у куточках яких блищали сльози. Бажання втішити лисицю лише трохи переважувало його жагу добряче облаяти надокучливого духа, який не може тримати язика за зубами. - Лія - покликав він її тихо, але та лише сильніше заплющила очі, не бажаючи зустрічати погляд Алана...

Треба було щось робити. Думка, що блискавкою промайнула в голові, змусила вже згаслу надію засяяти знову.

"Не роби цього, хлопче!" - спробував застерегти його Сайк.

"Я б на твоєму місці мовчав у найближчі кілька днів" - відповів подумки Алан. І лагідно торкнувся губ Лії своїми. 

- Ти... - її очі нарешті відкрилися. У них вирувала буря. - Що ти виробляєш?

"Я ж попереджав!" - знову наважився подати голос Сайк.

Алан подумки запропонував йому заткнутися вже тоді, коли відчутний стусан лисиці запустив його в не дуже тривалий політ. Приземлення у сніг біля самих ніг очманілого Отара, вийшло напрочуд м'яким.

- Просто дурію - відповів він лисиці, і розреготався, лежачи на спині й дивлячись у небо, що поступово почало перевдягатися в західні фарби.

"Отар дивиться, як на дурня. Сайк у черепушці пищить не перестаючи, про небезпеку й непередбачуваність духів. І дзвінкий голосок, що стрбовано питає, чи не забився я. Усе гарзд." - думав Алан.

- Гадаю, що на нас усіх чекає бесіда - задумливо протягнув Отар, ховаючи меча в піхви. - Може, до будинку зайдемо?