Глава 21

"Це просто Лія" - подумки повторював Алан, зачиняючи за собою двері в бібліотечну кімнату. Обережно, аби не розбудити сплячу лисицю, він зробив перший крок, почувши, як дошки зрадницьки застогнали під ногами. Але вона й далі безтурботно спала, ніяк не реагуючи на його присутність. Це була Лія - жодних сумнівів. Вона так і лежала поверх ковдри, згорнувшись клубочком та вкрившись білосніжним хвостом.

"Хлопче, ти з глузду з'їхав!?" - верещав Сайк у його голові не змовкаючи ні на секунду - "Ти взагалі осліп? Ти це бачиш?! А?!"

- "Бачу" - відповів подумки Алан, роблячи новий крок. Цього разу дошки знайшли в собі сили, щоб витримати його ходу та зберегти хитку тишу. Істерика Сайка, триваюча вже щонайменше кілька хвилин, почала його втомлювати.

"Тобто, крила тобі не нормально, і "фу, яка гидота, прибери". А це - норма?" - голос Сайка набирав обертів, підкорюючи все нові вершини і заглушаючи навіть думки, що гарячково метушилися в голові хлопця, і заважаючи остаточно вгамувати сум'яття.

- Так - відповів тихо Алан уголос, знову від хвилювання забувши про подумкове спілкування. 

Білий хвіст злегка здригнувся, відреагувавши на звук його голосу, а потім знову мирно застиг. Істерика Сайка дедалі набирала обертів, вибиваючи Алана з рівноваги навіть більше, ніж картина, що постала перед його очима і позбавила його дару мови всього кілька хвилин тому. Хлопцеві знадобилося тричі запропонувати духу стулитися, перш ніж той, нарешті, замовк. І тепер тишу порушувало лише тихе сопіння Лії. А також звук власного серцебиття, що молотом лупив по вухах.

"Це просто Лія" - продовжував подумки повторювати Алан, роблячи нові обережні кроки.

"Вух! Вух! Вух!" - за кожною такою думкою луною слідував важкий стукіт серця. Сайк мав рацію. Алан не ставив запитань, немов пливучи за течією. Але йому не було в цьому потреби, поки що. Книжок про духів, магію та історію - у цій бібліотеці було вдосталь. І майже весь час, поки вирувала буря, він віддавав тому, що поглинав їх одну за одною. Але знання - одне. Усвідомлення - зовсім інше. Він же читав про таке і знав, що це можливо. Але уявити собі, що це станеться, він не був у змозі. Духи - безтілесні. Вони не мають, ані форми, ані ваги, ані розміру. Вони навіть здатні ділити тіло з іншою живою істотою, як це зараз робить Сайк. Усе, що залишається незмінним до кінця їх існування - це суть. Маленький світлячок, до стану якого вони стискаються, варто силам вичерпатися, щоб через тривалий час породити нову істоту. Нового духа. А те, що видно людському оку - лише відображення їхньої мінливої сутності.

"Це просто Лія"

Дошки знову зрадницьки заскрипіли під ногами, і тендітна істота, що ще мить тому спала, згорнувшись клубочком, заворушилася, передвіщаючи швидке пробудження.

"Це просто Лія"

Він уже майже дістався дивана, коли погляд кольору, у який небо одягається одразу після заходу сонця, але до того, як ніч забарвить його у чорний, зустрівся з його поглядом. По спині пройшла хвиля жару.

- Доброго ранку - безтурботно усміхнулася лисиця, приймаючи сідаючи та сонно потягуючись. - Довго я спала?

Алан відвів погляд.

- Не більше години - відповів він, намагаючись, щоб його голос звучав буденно. Він і сам не знав, навіщо. - З тобою все гаразд? - Алан досяг дивана і присів на його край

" Чи усе гаразд?! І це все, що ти хотів запитати?!" - Сайк у його голові знову почав завивати, але тут же змовк, вислухавши чергову пропозицію про те, щоб замовкнути і не видавати жодного звуку.

- Звісно - відповіла Лія, а потім подалася вперед, наблизившись до Алана та вдивляючись йому у очі. Так, що їхні носи майже зіткнулися. Вона постійно так робила. - Вологою пахне. Міг би й покликати, якщо вже йдеш купатися.

- Не хотів тебе будити - відповів хлопець, насилу долаючи бажання відхитнутися. Вона була занадто близько.

Скільки б він не читав, Лія завжди залишалася для нього лише тим, що він міг бачити. Ні. Він не вважав її тваринкою, або домашнім улюбленцем, або чимось іще з цієї категорії. Але був не в змозі повністю осягнути своїм розумом те, хто вона насправді є. У його очах Лія була, нехай і не звичайною, але все ж лисицею. Голос якої був першим, що він почув, борсаючись у чіпких обіймах смерті. З якою він тепер пов'язаний узами, що міцніші за дружні, чи навіть родинні. Алан зрозумів лише зараз. І усвідомлення мутузило його по голові кувалдою, доки він усміхнено дивився їй у вічі, намагуючись ігнорувати усе інше. 

- Зрозуміло - лисиця опустила погляд вдаючи легку образу, як і десятки разів раніше. І задумливо втупилася у тонкі бліді пальчики. 

На її обличчі не було ні здивування, ні переляку. Лія повільно провела долонею по ковдрі, розгладжуючи чорний оксамит. А потім так само повільно потягнула її на себе. Аж до носа. Так, що тепер Алан міг бачити лише її темно сині очі, та копну білосніжного прямого волосся, сплутаного після сну. Тільки тепер Алан з полегшенням дав волю своїм очам.

 - Здається, мені знадобиться одяг. - її голос звучав зовсім трохи інакше. - Ти не здивований - констатувала Лія, пильно вдивляючись в обличчя хлопця.

- Був спочатку. Але ж ти - це Лія. І завжди нею будеш, - усміхнувся Алан, намагаючись ігнорувати єхидні зауваження Сайка, голос якого знову наважився проклюнутися. 

Хлопець зрозумів, що зараз станеться. Ще за секунду до цього він побачив іскру, що запалилася в глибині її очей, стаючи дедалі яскравішою і відчутнішою з кожною новою миттю. І іскра ця була заразлива. Вони засміялися одночасно.

- У нас... - раптовий позіх дверей, у прорізі яких стояв ошелешений побаченим Отар, застав їх уже тоді, коли сміх почав вщухати. - Ох... - вичавив із себе старий маг.

- Припини витріщатися, - Лія ще більше натягнула на себе ковдру. У застиглого старого полетіла подушка, від якої він спритно ухилився.

- Маємо проблему, - сказав він, відновлюючи звичне самовладання, і другий метальний снаряд, що уже був готовий до польоту, знову мирно розташувався на чорному оксамиті. - Сигнальні плетіння спрацювали. Схоже, що твоя вранішня пісня переполошила містечко, яке недалеко звідси. І тепер до нас рушили мисливці.