Глава 14

Отару не знадобилося багато часу на збори. Новина про завершення магічного шторму, що сковував долину більш ніж на тиждень, схвилювала його не менше, ніж Лію.
Вже за п'ять хвилин вони стояли біля важких дерев'яних дверей, які вели назовні.

- Не відходьте далеко від хатини - було помітно, що старому магу дуже кортіло відчинити двері. Але той стримав себе, щоб проінструктувати усіх присутніх. - Долина повна пасток, а шторм міг зарядити навіть ті, які вже здавна не діють. Аномалій подібної сили тут не було вже близько кількох століть, і ми не можемо знати, що на нас там чекає. Швидко визирнемо і назад. - Отар поглянув на Алана, і отримавши кивок у знак того, що хлопець зрозумів серйозність ситуації, став повільно відчиняти двері. - Куди?! - варто було просвіту стати досить широким, щоб Лія змогла в нього проштовхнутися, і вона тут же скористалася можливістю, жбурнувши за двері, плюнувши на будь-яку обережність. - Дурепа! - сердито кинув маг і відчинив двері.

Алан стояв осторонь від дверного проєму, тому не бачив, що коїться зовні. Але обличчя Отара, що застиг з витріщеними очима і відкритим ротом, багато про що говорило. Хлопець підійшов до дверного прорізу і застиг, разом зі старим, вражений видовищем, і не наважувався ворухнутися. Йому здавалося, що зроби він найменший рух і прекрасне, але тендітне видовище розтане, залишивши після себе лише невиразний присмак. Дзвінкий сміх лисиці линув до його слуху ніби здалеку, хоча вона носилася просто за десять кроків від хатини.

- Виходьте! Досить там стояти! - покликала їх лисиця, все ще й далі продовжуючи свою погоню за невловимими вогниками.
Отар перший скинув із себе заціпеніння і зробив обережний крок назовні. Алан пішов за ним. Холодне повітря прийняло його у свої обійми, вологою осідаючи на шкірі. За тиждень, проведений у запилених кімнатах хатини, ця прохолода була солодшою за мед, яким старий маг частував їх вечорами, коли вони збиралися біля каміна, слухаючи байки про його пригоди і легенди, котрих старий знав чимало.

- Неймовірно - Отар приголомшено роздивлявся лисицю, хутро якої почало іскритися і сяяти, вторячи танцюючим у тумані спалахам.

- Схоже, що буря стабілізувала поле - сказав Сайк задумливо, як завжди використовуючи для цього губи Алана. Хлопець не заперечував, продовжуючи заворожено дивитися навколо.
- Схоже на те - погодився маг, глянувши на хлопця так, ніби вперше його бачить. Він не завжди міг відрізнити, чи говорить Сайк, чи Алан. На відміну від лисиці. Лія завжди якимось чином визначала це достеменно. 

- Отар! - Лія ж тим часом припинила свої шалені гонитви й застигла на місці на мить, а потім побігла до мага, вигукуючи його ім'я. - Отар! Меч! - туман дивним чином викривляв дзвін її голосу, також як і всі інші звуки навкруги. Старий маг запитливо дивився на лисицю, не цілком розуміючи, чого вона від нього вимагає. - Тягни сюди свого меча. Ми не знаємо, скільки це триватиме. - поквапила вона старого.

Старий маг ще мить спантеличено моргав, намагаючись збагнути, що до чого. Але через короткий час до нього дійшов сенс сказаного, й він, з витріщеними очима, стрілою помчав назад у хатину.

- Яка краса! - промовила Лія, сідаючи просто у сніг біля ніг Алана.

- Красиво - погодився він, сідаючи поруч з лисицею. 

Тисячі вогнів світляками спалахували у тумані, щоб за мить знову згаснути. І здавалося, що необережний подих здатний знищити це дивовижне видовище. 
Але Алан вже не дивися на вогники. Він дивився на лисицю. Її біле хутро зараз ніби набуло власного, ледь помітного сяйва. А коли вона повернула голову, відчувши на собі погляд, він уже вкотре вдивився у дві темно-сині безодні, як робив це вже десятки разів раніше. От тільки зараз у цих безоднях зачаїлася нова іскра. Ледь помітна, ледь вловима. Але хлопцеві здалося, ще мить - і іскра ця, спалахнувши, проб'є шпарину і рине назовні сліпучим сяйвом, додавши нові відтінки до мерехтіння туману, що вкривав долину.
Звук кроків висмикнув Алана назад до реальності. Отар повернувся, дбайливо несучи в руках меча без піхов. Біла, без будь-яких прикрас кістяна рукоять не привертала уваги. Але саме лезо... Воно було суцільно вкрите складним візерунком, що вабив погляд, немов закликаючи вивчити кожен дбайливо викарбуваний на тонкому лезі завиток. 

- Не бійся. Поклади його, - тихо сказала Лія, і Отар послухався. Дбайливо, немов батько, що кладе в колиску власне дитя, він опустив меча у сніг біля лап лисиці. 
- Ти впевнена, що впораєшся? - у його питанні звучала, скоріше, надія, аніж сумнів.

- Хай і тимчасово, але магія стабілізувалася. Мусить вдатися, - відповіла лисиця, і Отар задовільно кивнув.

Лія іще мить сиділа нерухомо, а потім, піднявши голову, видала тонесеньке виття. Спочатку тихе. Але з часом воно ставало дедалі гучнішим, набираючи силу, а потім завмерло на високій тремтячій ноті, заповнюючи дзвоном долину. Після того, не перериваючись, воно змінилося, перетворюючись на дивну, але чарівливу мелодію. Спалахи в тумані стали яскравішими, і тепер виблискували в такт цій пісні. Іскра в очах Лії тепер стала рівним синім сяйвом, а її хутро спалахувало, плюючись снопами блакитних іскор. Раптово меч ожив, засвітився таким саме рівним блакитним світлом і видав протяжний свист, вторячи дивній мелодії, що співала лисиця. Коли Лія припинила пісню, відлуння ще кілька секунд гуляло туманом, перш ніж вщухнути, і світ навколо занурився знову в сірий колір. Навіть іскри й кольори припинили спалахувати, наче побоюючись порушити тишу.

Тягнулися хвилини, і в глибинах туману знову почали спалахувати вогники. А дивне заціпеніння, що скувало все навколо, почало відступати.

- Щоб мене харги за ногу кусали! - приголомшено мовив Сайк, першим порушивши мовчання. 

- Знала, що ти оціниш, - стомлено засміялася лисиця і, поглянувши на мага, кивнула йому. 

Отар нахилився й дбайливо підняв меча, піднісши його до очей і вдивляючись у візерунок, так ніби бачить його вперше. Блакитні іскри, що досі гуляли по лезу, віддзеркалилися в його сіро-зелених очах і блиснули вогниками в тонких струмочках, що текли по щоках старого.