Глава 11

Потреби в освітленні не було. Невидимі в звичайний час захисні плетіння та візерунки зараз тьмяно сяяли синім, спалахуючи яскравіше і плюючись фіолетовими іскрами щоразу, коли хатину здригав черговий порив магічної бурі. Отар повільно йшов коридором у бік купальні, слухаючи цокіт кігтиків по дерев'яній підлозі за своєю спиною. Покинувши вітальню, в якій мирно спав хлопець, вони пройшли коридором повз двері в бібліотечну кімнату, де Отар зберігав усі книжки, що він колись знайшов або виторгував. Минувши двері до своєї спальні, маг зупинився біля третіх дверей, що вели на підземний поверх. Озирнувшись, він побачив, що лисиця зупинилася біля спальні, пильно дивлячись у кімнату, крізь шпарину в прочинених дверях. Отар майже одразу зрозумів, на що саме вона дивиться. Прямо навпроти дверей, дбайливо покладений на підставку, вирізану з деревини, спочивав його меч.

- Його ім'я Мелль-Таур, - мовив маг.

- Білий Холод... - задумливо протягнула лисиця, не зводячи очей з меча. - Прекрасне ім'я.

- Було, - сказав маг, з гіркотою в голосі. Він підійшов до дверей і зачинив їх, просто перед носом Мель-Х'єлл. - Тепер це просто меч. Ходімо

Пойшовши коридором, він відчинив двері на нижній поверх. Лисиця пішла за ним. Спустившись сходами, він обережно торкнувся одного з сплетінь, активуючи його. Яскраве світло залило новий коридор, з лівого боку якого було троє дверей: склад, де маг зберігав знайдені у долині артефакти і здобич із полювання. Комора, в якій зберігалася вся їжа і запас води на випадок бурі. І останні двері, що ведуть у купальню. Отар був упевнений, що навіть Мель-Х'єлл буде вражена цією його знахідкою.

- Знаєш, - сказала тихо лисиця, коли вони подолали половину шляху, - Мель-Таур. Він усе ще там.

Отар зупинився. Увесь цей час, поки вони перевіряли захист будинку, Мель-Х'єлл не втрача нагоди подуріти, або пошуткувати. Але це був поганий жарт.

- Я кажу правду, - сказала Мель-Х'єлл, дивлячись прямо в очі, коли той повернувся, вже готуючись відчитати її за дурниці.

"Принаймні, вона сама вірить у те, що говорить," - видихнув Отар і продовжив свій шлях до купальні.

- Я не чув його голосу вже понад століття, - сумно сказав він уголос. Маг більше не обертався до лисиці, йдучи коридором.

Мелль-Таур. Дух, що мешкав у мечі. Його старий друг, який пройшов з ним через безліч битв, і не зрадив навіть тоді, коли вий Мель-Х'єлл закликав усіх духів у бій. Його голос вщух понад сотню років тому, а меч втратив своє сяйво.

- Лишилась іскра, - не вгамовувалася лисиця, слідуючи за магом. - Маленький вогник. Але він усе ще там!

- Припини це! - роздратування перемогло. Він знову обернувся до лисиці, вже не побоюючись, що та побачить першу сльозу, яку маг пролив на згадку про старого друга. - Цей жарт зайшов занадто далеко!

Темно-сині очі Мель-Х'єлл твердо зустріли його погляд.

"Вона не жартує," - усвідомлення вдарило мага під дих, позбавивши його ноги сил. Отар осів на холодну кам'яну підлогу. Друга сльоза затремтіла на віях, а потім, зірвавшись, звалилася вниз, розбившись об ка'мяну підлогу. За нею послідувала третя. 

- Дозволь мені впокоїти його, - тихо мовила лисиця, поклавши голову йому на стегно, і Отар із вдячністю запустив пальці в брудне від крові хутро на її загривку. - Це найменше, чим я можу віддячити тобі за допомогу.

Гладячи лисицю, старий згадував, як багато років тому вона так само заспокоювала заплакану Альмею, що була безутішна, усвідомивши, чим обернулися її дослідження та відкриття.

- Лія, - вимовив маг давно забуте ім'я, яким колись його племінниця нарекла створеного власними руками духа.