Глава 8

Алан почувався беззахисним, напружено вдивляючись у стіну снігу, здійняту вітром. Напівоголена, поранена і знесилена людина посеред снігової пустелі - легка здобич для будь-якого нападника. Його і вбивати не довелося б. Достатньо - просто почекати, поки все не станеться само собою. 

- Не роби дурниць, хлопче. Я підходжу - голос ледве пробивався крізь завивання вітру. Закута з ніг до голови в хутра фігура виникла миттєво зі снігової завіси за десять кроків від Алана. - Ох... - видихнув мисливець, підходячи ближче й опускаючи списа. Вістря якого ще мить тому дивилося Алану прямо в обличчя. Чоловік присів навпочіпки, щоб краще оцінити серйозність поранень - Тебе, адже, Аланом звати?

Хлопець кивнув, з недовірою розглядаючи невеликі плями, якими були усіяні рукава хутряного вбрання мисливця. У підступаючій імлі ці маленькі крапельки здавалися майже чорними, контрастуючи на тлі сірого хутра. Але на вістрі списа, що лежав зараз у ніг мисливця, біля правої руки, щоб можна було його миттєво схопити в разі чого, не було слідів крові. Або, принаймні, Алан їх не помічав.

- Мелль-Х'єлл попрохала мене про допомогу, - мовив мисливець. Його обличчя не було видно за пов'язкою. Сіро-зелені очі продовжували пильно вивчати Алана - Моє ім'я Отар. Де ж тебе так пошарпало?

Хлопець і сам не знав, що відповісти. Він не пам'ятав. 

- Вже познайомилися? -  Алан відчув радість почувши знайомий голос.

- Ти досить швидко, Мелль-Х'єлл - звернувся мисливець до лисиці, знову використовуючи незнайоме Алану ім'я.

- Легка справа! - самовдоволено хихнула Лія і, наблизившись до Алана, зазирнула тому в очі - Як ти?

- Усе гаразд - Алан підбадьорливо посміхнувся, простягнувши руку, щоб погладити лисицю. Крижана скоринка на одязі одразу ж протестуюче захрускотіла, гублячи у сніг червону крихту. Лія не відсторонилася, і бліда з синюшними нігтями рука занурилася в тепле хутро на її загривку. 

- Боюся, що нам доведеться повернутися за ношами. Я не настільки сильний, щоб нести його на собі в такий вітер. Ще й не видно майже нічого, - почувши голос Отара, Алан відсмикнув руку, ніби його спіймали за чимось ганебним. Червона крихта знову посипалася, одразу ж підхоплена поривами вітру.

- Я можу йти - вимовив Сайк губами Алана. 

Хлопець спробував було протестувати. Сил у нього не залишалося не те, що на ходіння, а й навіть на те, щоб просто стояти. Але Сайк поспішив його заспокоїти, сказавши, що допоможе дійти. 

Мисливець ще кілька секунд з недовірою вдивлявся в обличчя пораненого хлопця, а потім кинув запитальний погляд на лисицю. Та кивнула.

 - Тоді, нам краще поспішати - Отар встав, простягаючи руку Алану, та допомагаючи хлопцеві підвестися. Перш, ніж рушити в дорогу, він ще кілька хвилин із недовірою роздивлявся юнака, який нетвердо тримався на ногах. Похитуючись під час кожного нового пориву вітру, наче тоненьке деревце в шторм.  - До хатини недалеко. Але у таку погоду можуть виникнути труднощі. Тримайтеся одне за одного, щоб не загубитися. У нас не буде часу на те, щоб вертатися. Буря вже скоро почнеться.

Ледве тримаючись на ногах, згинаючись і хитаючись під навалою божевільного вітру, Алан вдивлявся в завісу снігу. Що вирувала і кипіла, чекаючи, доки мандрівники відійдуть від рятівного стовбура сальверії, щоб одразу ж без залишку їх проковтнути. 

"Якщо це ще не буря" - думав він із дедалі більшою тривогою - "Що ж тоді буря?"