Глава 7

День танув, і ніч уже готувалася опустити на долину свою важку тушу. А разом із днем, танув і будь-який натяк на спокій. Сайк усе більше підганяв Алана під час їхніх коротких переходів. На останніх двох він узагалі брав управління тілом на себе, оскільки Алан дедалі більше вибивався з сил, раз у раз втрачаючи рівновагу, намагаючись хоч якось впоратися з кінцівкою, яка не гнеться.

"Де її носить?" - для спілкування з Аланом Сайку не було потреби використовувати рот. Він призвичаївся вклинювати свої слова між думками Алана, не перериваючи його внутрішнього монологу і не плутаючи їх. 

- Вона скоро повернеться - відповів услух Алан, тривожно вдивляючись у снігову завісу, що мчала долиною на крилах збожеволівшого вітру.

Коли вони зупинялися, щоб Алан зміг відпочити, Лія бігла, аби розвідати оточення і переконатися, що дорогою на них не чекатимуть сюрпризи. Цього разу вона рушила, щоб з'ясувати, де розташована хатина, і як далеко. З її слів, їм залишилося зробити лише один перехід, якщо вони точно знатимуть, куди саме рухатися. Розвідувальні місії лисиці рідко тривали більше п'ятнадцяти хвилин. Але цього разу вона була відсутня майже годину, якщо вірити Сайку. Алан вже давно втратив лічбу часу, та й не особливо прагнув його відраховувати.

"Що будемо робити, якщо вона нас залишила?" - сухо запитав Сайк. 

- Лія б так не вчинила, - Алан відповів не замислюючись. Він вірив лисиці. Хлопець і сам не міг пояснити, але це були не просто віра, чи довіра. - Припини нагнітати, - кинув він роздратовано. Ворожість, яку Сайк раз у раз виказував до лисиці, вже добряче почала його втомлювати. - Чому ти їй так не довіряєш?

 "А з чого в тебе до неї стільки довіри, хлопче?" - замість відповіді запитав Сайк. - "Ти з нею знайомий один день, якщо не брати до уваги тих двох, які не пам'ятаєш. Та, за словами лисиці, був на межі смерті. Схоже, що твій мозок постраждав набагато більше, ніж я вважав. Може, ця довіра - не більше, ніж наслідок ушкоджень? Як і втрата пам'яті?"

 - Припини, Сайк. 

"Як ти можеш бути впевненим у тому, що опинився при смерті, не з волі лисиці? Вона могла це зробити просто так. Із цікавості" - Сайк не вгамовувався. - "Тобі геть мізки відшибло, хлопче! Це тобі не маленька мила домашня тваринка. Лія - древній й могутній дух. А якщо вірити легендам - то ще й доволі кровожерливий. Вона... "

- Замовкни, Сайк! - Алан майже закричав. 

Подібні думки вже відвідували його голову, та й Сайк раз у раз намагався підняти це обговорення протягом дня. Але Алан гнав їх геть. Не той зараз час, щоб сумніватися в єдиному промені світла, що вивів його з темряви.

Алан розумів, що в Сайка були свої причини недолюблювати лисицю. Як він розповів раніше (та й Лія це підтвердила) - вона витягла його з вмістилища, вбивши тим самим живу істоту, в якій на той момент перебував Сайк. І проти волі помістила в тіло, в котрому ледь жевріло життя. Хлопець не поділяв почуттів Сайка, адже напівтрупом, у який того перемістили насильно - і був Алан. І це все було зроблено в спробі врятувати його життя. Докоряти рятівникові в засобах, які той використовував для порятунку, - кепський тон, знаєте.

 - Як називаються ці дерева? - Алан спробував змінити тему, поки ситуація не загострилася. Він поплескав долонею по масивному чорному стовбуру, який слугував йому зараз опорою і укриттям від вітру. Поверхня була ідеально гладкою, без єдиної тріщинки. 

- Формально, це не дерева, - підбадьорився Сайк. - Те, чого ти зараз торкаєшся - не кора, а панцир, яким сальверія вкриває себе, щоб вижити на суші. Ця долина раніше була дном озера, яке було висушене магами під час великої війни, щоб дістатися до фортеці, котру те оберігало. Сальверії - щось середнє між живими істотами і водоростями. Ближче до другого, мабуть. І зараз вони впали у сплячку, очікуючи, доки вода повернеться.

- То вони живі? - недовірливо перепитав Алан. Він ще не звик подумки спілкуватися зі своїм мимовільним сусідом. А тому, здебільшого, говорив із ним звичним способом. 

Чорний стовбур відчувався холодним і неживим. Алану здавалося, що Сайк вирішив з нього глузувати.

"Хтось іде" - замість відповіді, зненацька, прошепотів у його голові Сайк.

- Лія? - запитав Алан мимоволі теж знизивши голос до шепоту.

"Ні. Це людина." - Сайк усе ще шепотів, хоча в цьому не було потреби під час думкового спілкування. - "Це маг. І від нього тхне кров'ю"