Глава 6

... верещав, наче поранений вурх. - Лія невгамовно стрибала навкруги, продовжуючи розповідь, поки Алан стояв, спершись на дерево. Та намагався вирівняти дихання. Йти крізь сніг, коли одна з ніг не згинається - справжня проблема. - Ні! Не треба! Не пхайте мене у людину! - Лія впала на спину догори лапками, артистично посмикуючи ними пысля кожного слова. Алан насилу тримався, щоб не засміятися в голос. Але відчував, що ще трохи і здасться. - До-по-мо-жіть! - вона, скоріше, видихнула останній склад, ніж промовила, після чого вивалила язик, старанно прикидаючись померлою. Через мить Лія трохи повернула голову і, відкривши одне око, поглянула на Алана, чекаючи реакції на виставу.

"Не було такого" - ображено буркнув у його голові голос того, хто "тут, щоб допомогти", і оборона Алана впала. Гучний сміх сповнив долину, конкуруючи із завиванням вітру, що дедалі міцнішав. Йому вторував гавкаючий сміх, який видавала лисиця, що вже встигла піднятися на лапки й обтруситися від налиплого снігу. Зараз вона нарізала кола навколо Алана, пританцьовуючи і бадьоро сміючись. 

- Не було такого - спробував уголос повторити свої слова Сайк, уже вкотре за день використовуючи для комунікації рот Алана. Але через те, що хлопець усе ще продовжував сміятися, вийшли невиразні гавкаючі звуки, які лише спричинили новий напад сміху в лисиці, що почала було заспокоюватися. 

Раптово рука Алана, яку той використовував як опору, "сама по собі" смикнулася, і він, не втримавши рівноваги, впав обличчям у замет. Падаючи, він встиг подумки використати непривабливу частину свого словникового запасу на адресу непроханого гостя, що засів у його голові з волі ("нескінченно прекрасної і безмежно могутньої" - так вона казала) лисиці. Лія стурбовано тявкнула, припинивши сміятися. 

Щоб самостійно, без допомоги Сайка, перекинутися на спину, в Алана пішло неприпустимо багато сил, яких у його нинішньому стані й так було не те, щоб багато. Весь день дух, який тепер ділив із ним тіло, підтримував його, зберігаючи в ньому життя. Він заглушав біль, відчуття холоду і голоду. Навіть часом допомагав Алану рухатися, коли той вибивався з сил. Важко дихаючи і відпльовуючись від снігу, він розплющив очі, зустрівши неспокійний погляд лисиці. 

- Не забився? - запитала Лія. 

- Не було такого - цього разу чітко вимовив його губами Сайк.
 
- Та хто тобі такому похмурому повірить?! - захихотіла Лія, грайливо підстрибнувши на місці. 

Алан вслухався в завивання вітру, яке ставало дедалі сильнішим. Ще трохи і це виття перетвориться на рев розлюченого звіра, і паща бурі без остачі поглине мандрівників, що необережно стали на її шляху. 

Він згадав слова, які пару годин тому сказав Сайк: - "Я можу підтримувати твоє життя, не дозволяючи тілу померти, нескінченно довго. Але зберегти твій розум я не можу. Повір мені, хлопче, вигляд того, як снігова крихта, розігнана вітром до неймовірної швидкості, здирає з тебе шкіру - буде тобі ще довго являтися у снах. І це, якщо тобі пощастить знову не потрапити в одну з ліній магічних пасток, що за часів війни оберігали фортецю. А збожеволівша магія - і взагалі річ непередбачувана"

Необхідно вкритися від бурі.

- Далеко ще до хатини? - стурбовано звернувся Алан до лисиці.

- Зовсім близько - відповіла та. - Будемо там ще до ночі. Але я не впевнена у тому, що вона безлюдна. 

- Я впевнений у тому, що вона кимось зайнята. Без належного захисту - її змела б перша ж буря - твердо мовив Сайк. - Але вибору, певно, немає.

Довелося витратити ще трохи часу на відпочинок, перш ніж продовжити шлях. Далі вони йшли вже мовчки, тривожно вслухаючись у завивання вітру, що дедалі більше скидалося на ревіння.