Глава 5

Думки поступово вирівнювалися, вибудовуючись у стрункі ряди, вже готові салютувати і служити на благо. Тисячі запитань роїлися у його голові. 

"Де я?" - відповіддю йому був лише свист вітру, що на мить завивав, чіпляючись за темні шпилі дерев, а потім знову продовжував гнати рівниною білі іскристі крихти.

"Що сталося?" - Алан спробував пригадати хоч щось, але з глибин пам'яті випливали лише біль, темрява і тонкий дзвоник, що так наполегливо кликав його, ведучи крізь задушливий морок.

"Точно! Голос!" 

Думка стрілою пронеслась крізь свідомість, змушуючи діяти. Алан пошукав очима, спробував злегка повернути неслухняну шию, і та зі скрипом і болем неохоче підкорилася.

Десь тут. Джерело цього голосу було зовсім близько. Весь цей час хтось був поруч. Але погляд знаходив лише сніг. Здавалося, варто зовсім трохи ще голову повернути, і він побачить того, кого шукає. Алан хотів було покликати, але шалено калатаюче від хвилювання серде, пульсуючи, стало в поперек горла. Не даючи змоги вичавитий й звуку.

Він шукав знову і знову. Чіпляючись поглядом лише за сніг та червоні калюжі крові. Голова пішла обертом. Кольори знову розпочали свій танок. А тугий клубок у горлі душив усе сильніше. 

 - Алан? - знайомий дзвоник миттєво розірвав темряву, що знову згущувалася. Серце на мить завмерло, а потім продовжило свій вже радісний танок. Він з новою силою почав обмацувати поглядом оточення. Дивлячись у той бік, звідки, як йому здавалося, лунав голос. 

Білий із червоними плямами крові замет, що був недалеко від нього, раптово рушив з місця і став наближатися, набираючи швидкість. Алан застиг, дивлячись на біло-червону комету, що стрімко мчала в його бік. Вже мить маленькі лапки використали його груди як імпровізоване гальмо, змусивши видати болісний стогін. Алан усміхнувся, вдивляючись у дві темно-сині безодні, які пильно вивчали його обличчя. Ніздрі залоскотав аромат лісових трав і теплої шерсті, лиш трохи розбавлених запахом крові.

 - Я так рада!  - на підтвердження її слів, лапки пустилися в переможний танок на його грудях. Алан болісно поморщився, продовжуючи усміхатися. Навіть сама смерть не змогла б стерти цю посмішку з його обличчя.

 - Ти знову його покалічити намагаєшся, лисиця!? - губи знов самовільно заворушилися. 

 - Вибач! - дзенькнуло звірятко. - Я зараз - вона на мить зникла з поля зору й одразу ж повернулася, тримаючи в зубах маленьку білу тушку, яку поклала йому на коліна.

 - Хто ти? - запитав Алан, насилу ворушачи губами. Здавалося, що самі по собі вони щойно поралися з мовленням набагато спритніше.

Білосніжна лисиця на мить завмерла біля його ніг і пильно на нього подивилася, злегка схиливши голову на бік. А потім сіла недалеко від його правої руки, закутавши лапки у білосніжний (якби не плями крові) хвіст. Здавалося, що простягни руку, і вона зануриться у білосніжну теплу хмару.

 - Мене звати Лія - відповіла вона, - Ти не пам'ятаєш? - сумно, скоріш підсумувала, ніж запитала лисиця.

 - Ні - відповів Алан, через кілька хвилин марних спроб витягти хоч щось із дзвенячої темряви своєї пам'яті.  

- Погано, - сумно мовила Лія. - Але не страшно. Це минеться! Ти згадаєш усе! - одразу ж збадьорилася вона. - Маємо поспішати. Незабаром розпочнеться буря, - лисиця носом підштовхнула тушку зайця, що лежала на колінах хлопця. -  Тобі треба поїсти.

Біле і червоне знов затанцювали. Шлунок підкотив до горла. 

"Ти мене до сказу доведеш" - мовив голос у його голові, а рука сама по собі потягнулася до їжі. 

Відчуваючи необхідність поїсти, Алан не став опиратися, лише старанно відводячи погляд від вигляду того, як його бліді пальці роздирають біле хутро. 

- Хто ти? - запитав він уголос, марній спробі бодай якось відволікти свої думки.

Лія мовчала, ніби знаючи, що питання не для неї. 

"Мене Сайк звати" - відповів голос. - "Годі базікати. Їж"

А десь між третім і четвертим шматком слизького та ще теплого м'яса, голос у голові пролунав знову: "Слухай, але не відповідай, хлопче. Не треба сліпо вірити лисиці. Вона не те, чим здається"

Але Аланові було зовсім не до міркувань над тим, що тільки но було сказане.