Життя Арі

Відтоді пройшло доволі таки багато днів.

Одного осіннього та свіжого ранку Снейп зайшов у велику залу, одягнутий в нову мантію. Він був не таким похмурим, як завжди, але все одно не забував кидати зневажливі погляди на учнів, які проходили повз нього. Ті зі страху підскакували, та швиденько забиралися геть з його поля зору.

Чоловік сів за стіл та огляну присутніх у залі. Новина про четвертого чемпіона тричаклунського турніру явно усіх спантеличила. Хтось сперечався, змовницьки шепотівся, бурмотів під ніс усілякі плітки. А хтось весело та гучно сміявся, захоплююче переповідав той вечір, коли ім'я Гаррі Поттера вилетіло з кам'яної чаші та казав, що це якийсь знак (підказка, професорка Трелоні). Снейп також був ще трохи під враженням. Спершу мітка, потім зібрання, погані новини від смертежерів, і ось, нарешті це. Здавалося, ніби чогось не вистачає, якогось пазла до всієї цієї плутанини, у якій явно замішаний Волдеморт.

Арі пружним кроком йшла по коридору. Вона була щаслива, бо на вихідних знову зустрічалася з Олімпією Максім. Жінка розповіла їй, що нещодавно у них звільнилося місце Гербалога, бо минулий вчитель був геть не кваліфікований! Арі зраділа, хоча і не показувала цього, а лише співчувала.

Звернувши у напрямку величезних дубових дверей, дівчина на когось наткнулась. Вона бабахнулася на підлогу, а на голову їй впало декілька папірців. Арі потерла спину та відкрила очі. Навпроти неї сиділа професорка Макґонеґел. Дівчина швидко зірвалася з місця та допомогла жінці встати.
— Вибачте, я не дивилася під ноги, – відразу почала вона.
— Ох, Арі, нічого страшного, але в наступний раз будь трохи обережніше, – відказала професорка та почала збирати папірці. Дівчина на хвильку завмерла, але потім відразу кинулася допомагати їй.
— Я шукала вас, міс Арі, – Макґонеґел поправила свої окуляри, які трошки з'їхали з її носа, – на рахунок першого завдання... Гаррі ще такий юний, навіть не знаю, як він з цим впорається. Дракони – такі небезпечні створіння.
— Так, шкода його, але я впевнена, що він виживе, – Арі не знала, що треба казати у такому випадку, тому вимовила перше, що прийшло до голови.
Мінерва поглянула на дівчину, як на хвору людину.
— То... яка допомога вам потрібна? – вирішила повернутися до вже початої теми вона.
Схоже, Макґонеґел і справді відволіклась, тому що швидко заговорила.
— Там, на стадіоні, треба зав'язати шнур на шостому стовпі, бо ту гидку сіру скатертину вітром знесе.
— Добре, займуся цим відразу після сніданку.
Мінерва Макґонеґел кивнула головою і пішла далі.

Насправді Арі зовсім не хотіла снідати, натомість вона підійшла до Снейпа.
— Доброго ранку, професор, – привіталася вона та сіла поруч.
— Доброго ранку, – сухо відповів Снейп. Він саме допивав каву, – вам щось потрібно?
— Не мені, а вам.
— Мені? – зільєвар підняв одну брову та здивовано поглянув на дівчину.
— Мг, – кивнула вона головою і взяла горнятко, наповнене трав'яним чаєм. Вчора Арі попросила його в ельфів, і вони з радістю виконали її прохання,  – річ у тім, що у мене зріє вогняна квітка. А вона, як ви можете здогадатися, починає виділяти сік. Я не знаю, куди мені його подіти, тому, якщо хочете, можу віддати його вам.
— Де ви взяли насіння Амахорет'ярнопа?
Арі здивовано подивилася на Снейпа. На відміну від неї, чоловік швидко промовив назву цієї рослини. Вона ж, ламала язика.
— Коли я вчилася в Ектора, він частенько приносив до хатини якісь нові рослини. Одного разу він вирішив подарувати мені маленький мішечок з різним насінням, і серед них я знайшла Амахорет'ярноп, – Арі гордо підняла голову та трохи випила ще теплого чаю.
— Ви вчилися у Ектора Флойда?
— Зараз не про це! – поспіхом перебила вона його.
Зільєвар трохи помовчавши, відповів:
— Хм, я знайду йому застосування. Можете приносити, або я сам зайду, – він посміхнувся своєю ледь помітною посмішкою й знову повернувся до кави.

Арі допила чай, поставила чашку назад на стіл та вийшла з зали.

А що на рахунок Аріного завдання? Запитаєте ви. Вона доволі таки багато дізналася про Снейпа, і це круто! Хоч дівчина підозрювала його ще більше, вона лишень зраділа цьому, бо, здається, зближуватися з ним у неї виходило непогано. Арі у думках намалювала собі галочку.

А на рахунок Каркарова... то він виявився звичайнісіньким боягузом.

Дівчина вирішила поритися у старих газетах та дізнатися трохи більше про цих двох. Каркаров, виявляється, здав лише одного смертежера і його після цього відразу відпустили. Низько як для Міністерства... як для Бартеміуса Кравча.

Арі просиділа в Азкабані рік і тільки коли за неї вступилася подруга, дівчину вирішили відпустити та зняти усі обвинувачення, сподіваючись на те, що це було легким непорозумінням. Але це Вони так думали. У Азкабані Арі згадала усі свої прикрі та жахливі моменти з життя; коли вона ще була маленькою, то бігала вулицею з братиком, а якась дівчинка штовхнула її під автомобіль. Тоді вона ледь не померла. Машина вчасно зупинилася. Арі пішла розповідати про це дідусеві у надії, що він захистить її перед іншими дітьми, але дідусь чомусь лише те і зроби, що знизив плечима і пішов у дім. Також вона згадала, що одного дня помер її дядечко... Та ще й смерть чоловіка... її коханого Джона, який стікав кров'ю у неї на руках.

Навіть коли вона вийшла на волю, краще не стало. Можливо, дементори більше і не переслідували її, але нічні жахи, так. Вона тисячу разів прокидалася серед ночі з болем у грудях. Вона тисячу разів відчувала нестачу повітря, згадуючи обличчя дементорів, які кожного дня приходили до неї аби поживитися. Як почувалася зламаною нікому не потрібною... Кожного дня переживала панічні напади приступи тривожності.
Арі могла годинами сидіти у ванній кімнаті в крижаній воді та дивитися в одну точку.

А ви думали, що все знову стабілізується, як тільки людина покине Азкабан? Територію дементорів. Хах! Звичайно що ні. Наслідки будуть дуже болючими.