Дурмстренґ і Бобатон

На уроках Арі майже засинала. Язик іноді заплітався, а під очима виділися темні кола. Один хлопчик з першого курсу, порівняв дівчину з пандою, за що та йому подякувала та відняла декілька очок в надії покращити собі настрій. Задзвонив дзвоник сповіщаючи про закінчення уроку. Їх, до речі, сьогодні скоротили у зв'язку з прибуття гостей.

Арі з ледь відкритими очима попленталася до великої зали. У ній було людино. Діти та вчителі лише збиралися аби добре пообідати.

Вона пройшла рядами, піднялася на дві сходинки вище та сіла за вчительський стіл між професором Снейпом та професоркою Макґонеґел.
— Боже милостивий, Арі, – здригнулася жінка, побачивши дівчину. Окрім кіл під очима, у неї була ще й бліда шкіра, – ви взагалі спали вчора?
— Трохи... напевно... чесно, не пам'ятаю, – пробурмотіла вона.
— То хто з нас ще схожий на вампіра? – прошепотів Снейп лукаво посміхаюсь. Арі люто зиркнула на нього.
— Помовчіть, – прошипіла та у відповідь.
Вона повернулася до їжі, явно намагаючись не звертати увагу на шум, який утворився в залі через декілька хвилин по приходу інших учнів.
Арі з'їла небагато, але достатньо, аби наїстися. Дівчина потерла очі та поглянула на професорку Макґонеґел.
— А коли приїдуть ті делегації?
— О восьмій вечора.
— ...Зрозуміла, – вперше у голосі Арі – відколи та прокинулася – з'явилася нотка щастя.
Закінчивши їсти, вона піднялася з місця та пішла до себе. Їй зосталося провести лише один урок.
                                        ***
Дівчина знесилено впала на ліжко та заплющила очі. Ох, може їй вдасться поспати ще годинку? Арі поринула у сон.
                                        ***
Вона стояла посеред лісу. Сама. Тиша давила на барабані перетинки. Ані співу птахів, ані  легко вітерцю, ані хоча б чогось, що свідчило б про життя, яке зазвичай жевріє в подібному середовищі. Лише зелень, багато, дуже багато зелені! Дерева, мох, кущі, трава, квіти, навіть лоза є! Все вкрито усіма тонами зеленої барви. Але все ж таки щось не так. Арі зрозуміла, що це сон на диво... дуже тихий сон. На вулиці Хардін-старт приємна тиша, не те що ця. Здавалося навіть повітря у цьому лісі було якесь напружене. Це місце їй було знайоме. Албанія? Ні, той ліс був темний, а цей такий яскравий, сонячний. Різкий спалах світла засліпив дівчину, і вона, закриваючи очі рукою, впала додолу на м'який мох.
                                        ***
На вулиці звечоріло.

Професорка щільніше закутала у ковдру. Повіки повільно піднялися, і Арі поглянула на шафу перед собою, а точніше, на дзеркало. Волосся якимось дивом перетворилося на гніздо. Зате втома майже зникла.

«То був...сон?, – подумала вона, – Хіба не дивно? Мені здається, що часом моє життя йде у дуже швидкому темпі... Лишень нещодавно був ліс, і ось, він знову мені сниться, але якийсь інший».

Арі втомилася від усього цього. Цей рік ну дуже дивний. І дня без пригод не може обійтися, а що ж буде далі, якщо зараз таке?

На годиннику була сьома сорок шоста.
Можна ще трохи поспати, але дівчина занадто добре знала себе, тому повільно піднялася та сіла на ліжку.
Арі потягнулась та взяла гребінець, щоб привести до ладу неслухняні кучері. Вирішивши не сильно морочитися з волосся, професорка заплела собі легкий хвіст та вийшла з кабінету.

Йдучи по брукованій доріжці, Арі поглянула на одну з оранжерей. Їй чи здалося, чи ні, але за скляними запітнілими вікнами ніби промайнула чиясь тінь. Вона зупинилася, примружилася, ніби намагаючись дивитися крізь скло. Після пильного спостереження так нічого й не помітила тому пішла далі.

У великій залі ані душі. Схоже, всі вже на дворі.
Шкільний двір відкривав вид на озеро та заборонений ліс. Верхівки дерев повільно похитувалося зі сторони у сторону в такт подувам вітру.

Арі привіталася з деякими учнями та стала біля професорки Макґонеґел. Жінка легенько кивнула їй, а професорка Стрейдж відповіла тим самим.

Дівчина оглянула натовп учнів, який вишикувався рівною шеренгою (чи декількома шеренгами). Мінерва Макґонеґел наказала учням поводити себе пристойно та виховано, а ті щось невдоволено пробурмотіли.

Їй Гоґвортс ну дуже подобався. Повітря в ньому було ніби зіткане з магії. Сам замок був збудований з краплинкою готичного стилю. Від нього так і віяло комфортом та теплом.

Професорка роззирнулась довкола у пошуках Снейпа. Він ще не прийшов? Чи може, замаскувався серед учнів? А чоловік якраз тільки вийшов зі свого кабінету. Він пройшов повз велику залу та вестибюль.

Події на вулиці починали набирати обертів.

Снейп ступив ще кілька кроків у перед та став десь у тіні за учнями.

Поодаль від входу до вестибюля стояв Альбус Дамблдор.

Арі в цей час думала про завдання, яке їй дало Міністерство Магії, як раптом директор поглянув прямо дівчині у  вічі. Вона застигла на місці, не в змозі відвести своїх очей від нього. Дамблдор легенько кивнув, і Арі підійшла ближче до чоловіка.
Вдихнувши прохолодне повітря, заговорила:
— Невже вони не можуть обійтися без... без.
— Хизування? – запитав директор, поглянувши на Арі з гори в низ та ніжно посміхаючись.
— Типу того, – посміхнулася у відповідь вона. У неї раптом виникло таке відчуття, ніби якась невидима рука стисла серце. Дівчина хотіла дещо запитати та ніяк не наважувалась.
— Кожна школа, академія тощо вважають, що ефектна поява – це справа честі. Звичайно, аби вразити присутніх.
— А Гоґвортс колись подібним займався? – Арі щільніше закуталася у в'язаний фіолетовий кардиган, одягнутий на сірий светр. Вона любила носити теплий одяг, особливо зимою, осінню або ж весною.
— Ох, звичайно. Навіть Гоґвортс прагнув вразити людей. Останнього разу, кубок чотирьох чарівників проходив у Бобатоні. Від нас поїхали декілька учнів, а брала участь Лае О'Дельтте. Ми з'явилися у них на подвір'ї великою шеренгою на мітлах, які у повітрі вимальовували букву Г – Гоґвортс.
— Нічого собі! – Арі була настільки враженою, що ледве не пропустила прибуття академії Бобатон.