Досьє

Легені знову наповнилися повітрям.

Арі та Снейп стояли біля залізних воріт Гоґвортсу, бо, як відомо усім чарівникам, являтися чи роз'являтися на території школи не можна.

— Що ж..., дякую, що не вбили мене, – видихнула Снейп та відійшов від дівчини.
— Якби я хотіла вас вбити, я б зробила це ще на початку, коли ми тільки но потрапили до лісу, – самовдоволено посміхнувшись, Арі трохи підійняла підборіддя.
— О, виходить ви не заперечуєте того, що привід для цього все ж таки існував?
Арі пирхнула зі сміху і трохи зігнулася.
— Можливо, професор, ви маєте рацію.
Снейп кивнув та пройшовши повз воріт попрямував у бік замку.
Він йшов холодним коридором прямуючи до більш холодних підвалів.

Доведеться визнати, що вони набагато кращі та комфортніші за звичайні кабінети, які майже кожну хвилину змінюють свій колір. Він, до речі, залежить від місцеперебування сонця. Натомість кабінет зільєвара повністю відвернутий від нього, тому майже завжди перебуває у темряві.

Нарешті його звичне середовище та тиша, за якими Снейп так сумував.

Сівши в крісло, він відчув, як усе його тіло розслабилося. Вставати було ліньки, тому професор завдяки чарівній паличці викликав до себе книгу.

Але не довго йому довелося насолоджуватися цією ідилією. Хтось легенько постукав у двері. Снейп міг подумати, що це знову Арі, але ні. Коли вони прочинилися, у проході стояв Альбус Дамблдор. Це було дивно, адже зазвичай директор викликав зільєвара до себе, а не приходив сам.
— Директор, – він легенько кивнув головою та відклав книгу.
— Доброго дня, Северус, – ніжно посміхнувся чоловік.
— Сядете?
— Я ненадовго, – Дамблдор пройшов до середини, і двері за ним зачинилися.
— Ви щось хотіли?

«Невже ще якесь діло?»

Від цієї думки він трохи роздратувався, але не подав вигляд. 
— Так, але спершу я б хотів поцікавитися, куди ти зник у ці вихідні? – усмішка з обличчя Дамблдора не сходила ще декілька хвилин.
— Сталося одне непорозуміння, і мені довелося відлучитися.

Снейп нічого не сказав на рахунок Арі та зілля, бо воно уже як три роки було заборонене. Чоловік розумів, що дівчина нічого поганого не хотіла і що флакон розбився випадково, тому не став про неї говорити.

— Зрозуміло, а що на рахунок шпигуна?
— Хм, я декого підозрюю, але мені потрібно трохи часу, аби повністю впевнитися в цій людині.
Дамблдор кивнув.
— Гаразд, але щоб у кінці року ти сказав мені, хто це, – з цими словами директор вийшов з кабінету, залишивши Снейпа наодинці зі своїми думками, через що той дуже зрадів.

Тим часом Арі встала навшпиньки, підняла руки у повітря – при цьому зціпивши їх – та потягнулася. Раптом вона різко розвернулася та попрямувала, але не в Гоґвортс, в Гоґсміді – село, у якому живуть лише чарівники.

«Я винна тобі мантію Северус».

Дівчина пружним кроком йшла звивистою доріжкою. Вона проходила багато крамничок, але потрібна їй стояла у самому кінці села. Ціни там були вищі, аніж на Алеї Діаґон, зате магазинчик був ближче.

Професорка відчинила двері, і задзвонив дзвоник. Вона оглянула приміщення. З одного боку дверей і з другого знаходилися великі вікна, на підвіконнях яких були нитки різних кольорів, але в основному чорного та коричневого. Стіни були обклеєні шпалерами приємного жовтого відтінку. На підлозі стояли залізні довгі вішалки для одягу з різними мантіями різних кольорів та розмірів.

Продавцем був сивий чолов'яга з блискучою лисиною, яка відбивала світло від газових ламп. На носі у нього знаходилися перекошені прямокутні окуляри, обличчя вкривалося зморшками, а біля губи можна було помітити велику родимку.

Він час від часу кидав погляд кудись за прилавок. Арі простежила за ним і побачила іншого чоловіка, який старанно обнюхував носом..., або тим, що від нього залишилося, тканину темно-коричневого кольору.
— Професор Муді, – радісно вигукнула Арі, а коли він озирнувся, ще й помахала йому рукою. Снейп уже вкотре мав рацію. Іноді вона поводила себе як учениця, але не з п'ятого курсу, а з сьомого.
— Міс Арі, – кахикнув чоловік та важко кульгаючи підійшов до прилавка, – не очікував вас тут побачити. 
— Аналогічно, – Арі пішла слідом.

Продавець полегшено видихнув. Схоже, професор доволі таки довго тут стирчав. Коли чоловік відав Дикозору Муді, вже упаковану мантію той засунув її у внутрішню кишеню свого плаща.
— Чорну мантію, будь ласка. Чоловічу. Розмір... – ох, чорт візьми, ото ті землі! Вона ж взагалі не знала, якого розміру носить мантію Снейп. Єдине, що вона знала, так це те, що мантія зільєвара нагадувала мантію священника.

Арі швидко почала бігати очима по магазину.
— Дістаньте мені он ту, – вона тицьнула пальцем на стіну за прилавком продавця. Той зняв її та обережно спакував.
— Дев'яносто п'ять серпиків і п'ятнадцять кнатів, – прохрипів чолов'яга.
Арі витягла гроші.

Вони з Муді вийшли з магазину.

«Ну і ціни».

— Здирництво – пробурмотів Дикозор злісно, – до речі, міс Арі, зазирніть сьогодні до мене о сьомій вечора, я віддам вам ту інформацію про Снейпа.
— Ох, дуже вам дякую, – Арі трохи замислилася, а потім запитала. – А що за послугу ви хочете отримати від мене?
Муді оцінив її поглядом, а друге магічне око ніби просканувало дівчину.

«Якого хріна всі завжди оцінюють мене поглядами?!»

(Бо я так сказала 😡).

— Я ще не придумав професорко Стрейдж, але, думаю трохи часу, до вечора, у мене є чи не так? 
— Так-так.
— Кому це ви придбали мантію?
— Знайомому.

Вона не хотіла казати, що купила мантію для Снейпа, бо Муді потім відразу запитав би, навіщо, і Арі довелося б розповісти йому про пригоду в лісі. До того ж треба було ще пояснити, ЯК вони туди потрапили, а зілля "Дим Флойда" вже як три роки під забороною, вона б дуже ризикувала, якби це все розповіла (придумувати відмовки та легенди мені ліньки).

«Цікаво..., чи Снейп вже повідом комусь, що ми були у лісі? І чи видав він мене з зіллям?»
                                     ***
Арі відчинила двері кабінету та зайшла до середини. Поклала на стілець поряд зі столом чорний матовий пакунок, обв'язаний навкруги тонкою мотузкою. 
Раптом вона загадала сьогоднішні події й сьогоднішній лист від міністерства магії.