Коридор

Арі побачила залізні Гоґвортські ворота, а біля них гоблін. Схоже це професор Флитвік. Він стояв на тому самому місці, що й завжди.

Під ногами Арі хрускотів гравій. Дівчина йшла трохи звивистою доріжкою, а з обох боків її оточували невисокі дерева, вкриті зеленим листям. На вулиці приємно пахло вогкістю. Схоже, нещодавно тут пройшов дощ, а може й злива, бо земля була трохи м'якою. Арі вже достатньо наблизилася до воріт.

— Професор! — вона непомітно підійшла ззаду до чоловіка і вискочила з-за кущів.
— А-а-а! — заверещав той. Гоблін повернувся, аби насваритися, як раптом заклякнув на місці та витріщився на дівчину. Арі зобразила, ніби вона бентежиться та почала закривати обличчя руками.

— Професоре, не треба на мене так глядіти, я можу й почервоніти...
— Овва! — вигукнув той, — міс Арі, невже ви заговорили віршами?

Чоловічок засміявся... (якщо я зараз же не виправлю слово «чоловічок», професор Флитвік поб'є мене...)
Точніше буде, ЧОЛОВІК, засміявся. Арі присіла навшпиньки та обійняла професора. Його і тільки його вона любила у цій школі (не дивлячись на те, що дівчам вона частенько залишалась у нього на додаткові уроки через непослух та бунти).

Коли вона підійнялася, то відразу почала поправляти довгу вільну спідницю чорного кольору, аби не пом'яти.

— Як ти виросла, моя дівчинко, — з мокрими очима пробелькотів Флитвік. — Ох, Арі, прийми мої співчуття на рахунок тітки...
— Все нормально, професор, не варто справді, — Арі легенько кивнула головою на знак подяки, — вона ж не вмирає, а просто захворіла.
— Ох-ох, — майже застрибав на місці той, — ти ж тепер викладаєш у нас Гербалогію! Як я тобою пишаюся...
— Ну, що ви професор, — Арі струснулась усім тілом від різкого подуву прохолодного вітру.

На вулиці настала глибока ніч. Нарешті на небі з'явилися зорі, а місяць холодного відтінку, намагався допомогти деяким людям знайти дорого додому.

— Вибачай, що затримав, біжи у Гоґвортс та зігрійся, бо ти так легенько одягнута! — одним помахом чарівної палички, Флитвік прочинив залізні ворота, які зі скрипом від'їхали назад.
— Дякую, ще побачимося, — посміхнувшись, Арі швидким кроком попрямувала до замку.
Гравій змінився твердою землею. Ще трохи і вона опиниться з одного боку від озера. Повітря було легким, та водночас, чарівним.
Вогні Гоґвортсу приваблювали своїми яскравими кольорами. На вулиці дув сильний вітер який сповіщав про початок осені, а те світло, яке лилось з вікон, здавалося, зігрівало.

Арі зайшла до середини. Смолоскипи прикрашали стіни, а полум'я в них вигравало найрізноманітнішими барвами. Ах, який Гоґвортс все ж таки пречудовий! Хоча, яким би він чудовим не був, Арі завжди буде хотіти дечого іншого... Вона просто мріяла пізнати усю магію рослин, а тут, на жаль, таке б не вдалося. Як і у Канаді не вдалося. Так, можливо, вона добре вивчила Гербалогію, але вивчити це мистецтво цілком і повністю вона не змогла. Книги згоріли разом з усіма записами... разом з будинком... разом з самим чоловіком. Ох, то був просто жахливий день... жахливе двадцять дев'яте березня.

(Про це згодом. Мені ж потрібно тримати інтригу😏).

Арі підіймалася гвинтовими сходами до кабінету Дамблдора. Її увагу привернув орел з гарними великими кам'яними крилами... хоча, він більше був схожий на Гаргулю, але то таке.

«Ох, — подумалося дівчині, — я ж взагалі не знаю пароль».

— Е, вишні? — спробувала вона, але статуя так і не ворухнулася.

Схоже, дівчина сприйняла це як виклик. Її брови нахмурились, якщо вона й зараз не вгадає, то з ноги вишибе цього клятого орла, чи що воно таке.

— Морозинки, — і... нічого.
Арі вдихнула. Спрямувала усю свою силу в ногу й...
— Арі, — тихо сказав хтось. Дівчина підвела погляд і побачила перед собою Дамблдора. По спині пробігли не приємні мурахи.

— Професор, — легенько кивнула головою.
— Прошу, заходь, бо мені здається, якщо ти зостанешся тут, то моїй статуї буде загрожувати небезпека, — директор посміхнувся ніжно та привітно. Він подав одну руку, запрошуючи Арі стати на сходи, які ось-ось мали почати підійматися як ліфт.
— Я... я намагалася залякати її, — почала виправдовуватися дівчина. Сором брав гору, — і ви ж напевно знаєте, що я не збиралася завдавати болю орлу, чи... чи Гаргулі.

Арі, червона неначе помідор, прийняла пропозицію Дамблдора, і вже через хвилину вони обоє стояли на рухомих сходинках, які спіраллю підіймалися догори.

«Господи, я як мала дитина, що я таке збиралася виробляти?»

— Не хвилюйтеся, міс Арі, навіть через кілька років Гоґвортс не зупиняє свій дивний вплив на людей, — зазначив Дамблдор, — нещодавно тут був Коні Мардорн, якому ви, до речі, на третьому курсі носа зламали.

Арі відчувала, що чоловік, який стояв за її спиною, посміхався, а його ніжно блакитні очі, ніби пронизували рентгеном. Дівчина важко вдихнула.

— Він сам був у цьому винний. Я досі не розумію, навіщо мені потрібно було просити вибачення, бо, як на мене, він заслуговував на це. Та й взагалі, не треба було мою подружку, рудою морквиною називати, — Арі повернулася до Дамблдора і також посміхнулась.
Чоловік цьому явно зрадів.
— То був хороший удар, — на цьому моменті Арі трохи почервоніла, — але ваша тітка рахувала за потрібне, аби ви перепросили.
— Пф.
Дамблдор посміхнувся. Ох, ну й забагато він сьогодні посміхається!
— Зараз я віддам вам деякі документи, й ви... хоча ні, не так, ви привітаєтеся зі своїми давніми вчителями. Документи я вам віддам пізніше.
— А, що то за документи? 
— Нічого особливого, просто правила для вчителів.
— А-ага.

«Чому я так нервую, не нервуй, не нервуй, не нервуй».

Гаргуля — чи, що воно таке — зупинилася. Підйом здавався вічним, хоча він і не займав аж стільки часу.
Дамблдор пішов вперед, а Арі за ним. Він, як справжній джентльмен, відчинив перед нею двері. Кивнувши головою, вона зайшла в кабінет. Серце шалено калатало від хвилювання. На неї одразу звернули увагу декілька очей. І картини, і вчителі дивилися на дівчину, з посмішкою на вустах, радо вітаючи нового колегу.