Шлях до друга

Поки я був у Енн, я старався не гаяти часу: я старався взнати бодай якусь інформацію про Едмунда. Паралельно з цим відкрилась одна досить цікава штука: у мене, як виявилось, є непогані задатки до схемотехніки. І цим було б гріх не скористатися. Я буквально за тижня два зміг спаяти простенький радіоприймач, а потім вдосконалив його, приробивши до нього й свого роду рацію. Тестуючи цей витвір разом із сусідами Енн у вільний від відбудови час, виявилося, що я штуковина дійсно робоча: і передачі всякі перехоплювати можна, і зв’язуватися одне з одним на певних частотах. Добре, що зараз в Танзанорії безлад із-за постійних збройних конфліктів чинної влади та повстанців: ніхто це все діло особливо не контролює. Банально немає кому. Я ж, окрім того, щоб допомагати розробляти цю штуковину іншим, вдосконалював всів екземпляр в мірі вдосконалення своїх навичок та певних міркувань, які, як мені здавалося, могли б допомогти вийти на зв’язок з Едмундом та його ватагою.

Пройшов місяць, і труди почали давати плоди. Містечко великою мірою відновилося, зокрема, будинок Енн та сусідні. Ця жіночка, як і тоді, виділила мені власну кімнату, де я зміг продовжувати експериментувати зі своєю штуковиною. Так, назви я ній так і не придумав. Однак, це не найголовніше. Найголовніше - це те, що мені, здається, вдалося вияснити набір частот, на яких спілкувалися повстанці, в тому числі й Едмунд з його новоспеченим загоном. Незрозуміло чому, але по всіх цих частотах передавалися незашифровані повідомлення. Хоча, можливо, це було зроблено спеціально, щоб збити з пантелику потенційних шпигунів. Ніхто, в принципі, не забороняв так робити. Після кількох днів спостережень я таки вирішив під’єднатися, так би мовити, до тих передач, і почав періодично надсилати голосові повідомлення по типу “Джон Едмунду. Джон Едмунду. Джон Елеонора Едмунду. Я тут, а ти де?”. Перехоплюючи повідомлення на цікавих для мене частотах перші дні я не чув нічого, що могло б здатися, хоча б, потенційною відповіддю на мої послання. Всередині щось говорило, що все робиться правильно. Однак, розум говорив протилежне. Так пройшло два дні, потім ще три, тиждень, аж поки серед періодичних мовлень не проскочило повідомлення “Едмунд Джону. Едмунд Джону. Ти там, а ми тут. Командорство, кілька, центр міста, муніципалітет,  не по сонцю, сурикат жде кабанчика”.

Сказати, що я зрадів, - нічого не сказати. Це був Едмунд! Це кодування використовувалося всередині нашого загону для уточнення позицій розділів на завданнях, і його міг знати тільки один із нас. Діставши карту Готтервільда, я швидко вирахував, що Едмунд знаходиться через дев’ять кілометрів на північний схід від міста. Недалеко. Я думав, що вони просунулися куди глибше. Хоча, неважливо. Мене ждуть. Швидко зібравши речі та абияк упакувавши свою штуковину в рюкзак (слава мені, вона стала дуже компактною, якщо дивитися зі сторони, аж занадто), я знову пішов з Анубісом у сторону дверей, щоб знову якщо й вернутися незрозуміло коли. Якщо таке взагалі станеться. Енн займавшись хатніми справами недалеко від парадного виходу, побачивши мене з сумками, зразу ж все зрозуміла. Я всім нутром відчував, що вона не хоче цього, і в будь-який момент розплачеться, однак, прозвучало лише одне питання:

– Знову пропасти надумав?

Я опустив очі, зупинившись на секунду, ствердно махнув головою, продовжив крок і, виходячи з дому, все, що зміг витягнути з себе, так це “вибачте за все”.

***

Я рушив по вказаному напрямку. Можливо, добре, що це був ранок. Оцінивши обстановку, було видно, що якщо не робити зупинок на відпочинок, то до обіду я маю прибути на вказане місце.

Так, по суті, й трапилось. Опівдні я вже був біля в’їзду в певне селище, яке, на перший погляд, задавалося недавно покинутим. Побачивши захеканого Анубіса, було вирішено зробити невеличкий перевал. Я, розуміючи, що можу бути під прицілом, швидко дістав свою штуковину і почав з інтервалами в п’ять-десять секунд мовляти по всіх зафіксованих раніше зафіксованих потенційних частотах повідомлення “Джон Едмунду. Джон Едмунду. Біля воріт кабанчик. Біля воріт кабанчик. Шукають хазяїна.”. Відповідь не забарилася. За хвилини півтори надійшла відповідь у вигляді повідомлення “Едмунд Джону. Едмунд Джону. Хазяїн знайдений. Кабанчика видно. Дві кобилиці мінус кабанчик. Хазяїн іде з помічниками.”. Чудово! Мене Едмунд забере особисто. Та ще й за дві хвилини має бути! Любить він такі речі організовувати оперативно. 

Я розслабився. Сівши на землю, я з легкою посмішкою почав спостерігати за Анубісом, який, підвиваючи від щастя, лежав на траві біля мене і балдів від погладжування. Час від цього ніби зупинився. Мій ступор перервав голос Едмунда:

– Таки рішив піти зі мною?

І тут же промовив ще один, дуже знайомий голос:

– Ти хотів сказати, з нами?

Я різко підвівся на ноги й повернувся в сторону голосів, чим налякав песика. Там стояв Едмунд і… Гаррі?

– Люблю цю його рожу. - Сказав останній. - Ти хіба ні?

Я став, ошелешений, і намагався зрозуміти, що тут відбувається. Гаррі від цього так розреготався, що аж почав кататися по землі. Заспокоївшись за хвилину, він підвівся, глянув на Едмунда й запитав:

– Що? Розкажемо йому зараз чи коли на точку прибудемо?

– Давай краще на точці. - Відповів Едмунд. - Хто зна, а раптом він не помітив хвоста…

– Та заспокойся. Немає за ним хвоста. Хоча дійсно. Давай краще на точці. Ходи, Джоне. Ми тобі все розкажемо. Думаю, тобі буде цікаво послухати, що ми тут рознюхали, поки ти там з Елеонорою дітей робив. А, може, й не тільки з Елеонорою.