Назад у вир бою

Хоч я й не маю таких здібностей задурманювати людям очі, як Елеонора все ж перетнув я кордон з Танзанорією без лишнього шуму. Як і тоді, коли ми загоном з неї втікали. По дорозі мене постійно мучили сумніви щодо того, а чи взагалі варто лізти в те пекло, яке зараз тут твориться, тільки для того, щоб зрозуміти всі свої здібності? Це дійсно мені потрібно чи це всього лиш хвилинна забаганка? Хай там як, повертати вже нема куди. З другої сторони, я переживаю за Едмунда. Як він там? Чи живий? Як йому з новим загоном? І чи дійсно його мотив влізти в громадянську війну є всього лиш спробою реалізувати амбіції, як говорив Гаррі? Чи він як голова нашого загону хоче своїм підлеглим пробити дорогу до спокійного життя в країні, в якій ми всі фактично виросли? Та й сам Гаррі, зараза... Не дивлячись на те, що він свого часу кинув весь наш загін, я не вважаю його якимось поганим. Я хочу зрозуміти його думки, чому він діє так, як діє. Можливо, ось що мною рухає? Важко сказати.

***

Перше, чого я хотів, так це добратися до  Готтервільда, до Енн. Цікаво, як вона? Вона ж, мабуть, переживала, коли я так пішов і без попередження пропав. Добре, що  Готтервільд - місто прикордонне, якраз по ту сторону лісу, який ми перетнули, коли потрапили в Гарсіс. Однак, як до нього добратися, я вже призабув. Надіюсь візуальна пам’ять не підведе. 

І не підвела. Я досить швидко згадав дорогу, по якій ми з загоном втікали від нападу, а знайшовши те, що залишилося від тодішнього табору, згадалась і дорога, по якій я прийшов з  Готтервільда. На диво, дорога зайняла досить мало часу. Хоча, якби не Анубіс, я б, можливо, добрався до міста швидше.

Вийшовши з лісу і дібравшись до околиць, у пам’яті почали спливати картини, які місцями відрізнялися від того, що переді мною зараз: замість затишного світлого містечка було сіре поселення. На вулиці людей майже не було, всі старалися бути вдома. Навіть, у вікна старалися, видно, не виглядати. Погромлені магазинчики, місцями барикади посеред дороги, біля деяких з яких лежали й гільзи. Таке враження, ніби недавно тут були бої. Мене від цього аж пересмикнуло, і я зразу ж побіг до дому Енн. І… Той будинок був зруйнований. Я заціпенів. Час ніби зупинився. Мене з цього стану вивів чийсь лагідний голос з-за спини. 

– Джоне? Це ти?

– Так, тітонько Енн? - на автоматі сказав я, повернувшись в сторону голосу.

Переді мною була жіночка, вимучена, з заплаканими очима. Я нутром чув, що це вона, але очі мені показували зовсім іншу людину.

Анубіс, видно, відчувши мої змішані почуття, тикнув своїм носом в долоню, щоб, мабуть, вивести зі ступору.

– Джоне? Це дійсно ти?! - перепитала вона.

Я ствердно кивнув. І вона кинулась в сльозах мене обіймати й цілувати.

– Де ж ти пропадав, Джоне? Пішов, і не вернувся. Я вже думала, ти помер.

– Вибачте мені…

– Це все із-за того листа?

Я знову ствердно кивнув. 

– І що ж трапилось? Де ти був весь цей час? А це, до речі, що звір? - запитала вона, лише зараз звернувши увагу на Анубіса. - Це твій?

Її погляд злегка повеселішав.

– Ходи, Джоне, ходи. Як бачиш, від нашого житла нічого не залишилося, але ми змогли пристроїтися в підвалі. Ходи. Ти, мабуть, зголоднів, і звір також.

Вона, взявши мене за руку, наполегливо повела мене за собою, що Анубісу, видно, не сильно сподобалось, від чого він почав гарчати. Але я зразу дав команду “Відбій” і позвав його з собою.

Ми спустилися у підвальне приміщення, вхід у який був у задньому дворі нашого будиночка. Хоч стріль, але я не пам'ятаю цього входу. Але що мене ще більше здивувало, так це те, що знизу було досить просторе і комфортно обставлене приміщення. Таке враження, ніби ті, хто це зробив, знали зарання про можливість такого розвитку подій і підготувалися про всяк випадок. Енн побачила моє здивування і, посміхнувшись, прокоментувала:

– Джоне, я знаю, ти не очікував. Ми з сусідами це зробили незадовго до того, як ти пропав. Моя жіноча інтуїція підказувала мені, що міститься щось дуже масштабне, от ми й зібралися разом і організували це все діло.

– Я ще можу зрозуміти, чому ви за це взялися, але сусіди?...

Енн посміхнулася.

– Джоне, ми знаємо, хто ти, ми пам'ятаємо, що ти зробив для нас за часів тієї війни, і так як ти часто перебував у цьому місті, ми дещо тебе й вивчили. Ти зазвичай не пропадав з міста надовго, та ще й так зненацька, якщо на це не було причини типу назрівання серйозної баталії. От це знання нам і допомогло майже зразу ж схаменутися і взятися за роботу.

Видно, а все ще згадав далеко не все, раз я забув або просто не пам'ятаю таких моментів. Гаррі, мабуть, правду говорив, коли казав, що мене досить добре обробили. Але це вже не так важливо. Важливо, що Енн в безпеці, хоча б, у відносній. На даний момент це для мене було пріоритетом. Одним із пріоритетів. В любому випадку, я хоча б за неї поки можу бути спокійний. Однак, я таки вирішив зупинитися у неї на кілька днів, хоча б, для підстрахування.