Врятовані, але бездомні

Відступити нам вдалося. Не без жертв, звичайно, але вдалося. Добре, з однієї сторони, але значну частину амуніції ми, в результаті, втратили. І бодай якийсь прихисток, що на фоні того, що вже ночі не такі вже й теплі, не дуже весело. Але це ще не так мене бентежило. Мене більше бентежив той факт, що ми посеред лісу, не маємо чіткого бачення ні куди йти, а ні що робити далі. Тим більше нас переслідують. Принаймні, це було б логічно зі сторони Ради. 

Серед людей відчувається занепалий дух, і я їх зрозуміти можу. Все ж таки, вже не перший рік так переховуватися від держави та людей, заради яких воювали, заради яких гинули побратими. Це пояснює, чому люди радо зустріли мене, коли побачили, моє повернення. Все-таки, повернення одного з командирів може підживити надію на те, що це все безцільне блукання закінчиться. Або, хоча б, полегшить долю.

Я йшов зі своїм багажем, повністю занурившись в такого роду роздуми. Мої думки обірвалися із-за чиєїсь руки на плечі. Від неочікуваності мене аж пересмикнуло. Це була Елеонора.

– Все буде добре. - Сказала вона, злегка посміхнувшись. - Скоро ми будем зупинятися на привал. Обговорімо все з Едмундом.

Я, все ще бувши на своїй хвилі, схвально махнув головою, і продовжив іти. Все ж, я як один із вцілілих командирів несу відповідальність за цих людей (я, навіть, не зразу зрозумів, як оглянув вцілілих). На око, їх було приблизно три десятки. Приблизно три десятки із майже трьохсот! Я відчув, як мене почав роздирати гнів, гнів в суміші з образою за цих нещасних вояк, яким немає ні куди вернутись, ні до кого (ми ж, фактично, в лабораторії виросли; всі, хто в нас є, - це наш загін), ні за що боротися далі. Цей гнів настільки сильний, що в очах почало темніти. Але він почав затухати, як тільки я знову відчув на плечі руку Елеонори та відчув її добрий погляд. Я згадав, скільки раз вона мене заспокоювала у такий спосіб. Згадав, і аж на душі стало трохи легше. Все-таки, добре, що є така Елеонора.

В цей момент почулась команда Едмунда:

– Зупиняймось тут! - вигукнув він. - Зробимо привал.

Дійсно. Ми йшли так, мабуть, півдня, якщо не більше. Треба перепочити. І, звичайно, обдумати подальші дії. Давши команду іншим облаштовуватися, Едмунд майже зразу підізвав мене з Елеонорою до себе.

– Ваші ідеї? - з дещо втомленим поглядом запитав він. - Є в мене одна думка, але її буде реалізувати нелегко. Тому хочу спочатку почути вас.

– Нам би спочатку зорієнтуватися в плані нашого положення. - майже зразу відповів я. - Мені здається, у такий спосіб нам вдасться й встановити наші подальші дії. Або, хоча б, зрозуміти напрямок нашого подальшого руху. 

Елеонора схвально махнула головою.

– Зразу видно нашого Джона. - злегка посміхнувшись, сказав Едмунд і дістав зі свого рюкзака на вид нову (що мене вкрай здивувало) карту геополітичну карту. - Отож, ми зараз орієнтовно тут…

Едмунд показав на ліс на південному заході Тондазонії. Мені одразу ж впало в очі те, скільки наш загін пройшов: майже 27 кілометрів за захід! Якщо я все правильно оцінив, звичайно. 

– Нам би піти на південний захід й перетнути кордон з імперією Шодара. - продовжив голова. - Якщо Ліза надала правдиву інформацію, то в прикордонному регіоні все ще збереглися ті хто був би не проти нам допомогти, хоча б, тимчасовим прихистком. Думаю, на те, щоб дійти до кордону, у нас піде два-три дні. А за цей час бажано придумати, як перебратися через кордон без лишнього шуму…

– Припустім, ми доберемося до кордону, без проблем його перетнемо, й осядемо на певний проміжок часу серед місцевого населення. А далі? - запитав я, не до кінця розуміючи задум.

– А ось це головне питання, над яким я попрошу вас двох подумати. Я, наприклад, хотів би, щоб вони, - Едмунд кивнув у сторону інших, - відпочили вдосталь. А то ховатися серед лісу казна скільки часу, очікуючи в кожний момент атаки, - це не дуже весело. Це виснажує. Я, навіть, буду не проти, якщо хтось із них вирішить там залишитися й асимілюватися. Хотілося б закінчити вже це беззмістовне блукання з періодичними перепалками заради виживання…

А й дійсно. П’ять років ховатися чортзна-де від всіх під ряд аби лиш вижити - така собі радість. Тут я можу зрозуміти Едмунда: він переживає за своїх людей, і хоче, щоб все це нарешті закінчилося.

– Однак… - Продовжив голова. - Однак, не знаю, як ви, але я хотів би вернути владу в Тондазонії попередній владі, а якщо не вдасться, то захопити її самому.

Мене ця заява заінтригувала. Сильно хлопець замахнувся. Проте, мені аж стало цікаво подивитися, чи це проста балаканина, чи Едмунд дійсно хоче щось таке організувати? І, саме головне, як?

Елеонору, судячи з її виразу, ця заява здивувала ще більше. Зависнувши на секунд з 10, вона глянула на мене, потім знову на Едмунда, знову - на мене, і, врешті, втупившись на карту, розгублено сказала:

– Мені здається, про владу заява дещо самовпевнена, але якщо Джон в ділі, то я теж.

Едмунд аж засміявся.

– Я жартую. Поки що. Доживімо, для початку, до того моменту, як осядемо в Шодарі. А далі вже будемо діяти по ситуації.