Пам’ять вертається!

Прийшов я до тями, бувши у своєму ж шатрі. За руку мене тримала Елеонора, але була з таким виразом обличчя, як ніби пережила невимовний жах. Особливо, це було видно в її погляді. Побачивши, що я прийшов до тями, вона, не стримуючи сліз та емоцій (що, як мені підказувало нутро, було, мабуть, вперше за весь час, що я її знаю), стрибнула на мене та почала міцно обнімати.

А я тим часом почав все згадувати. Я - Джон, ідентифікаційний номер 32, позивний “Дум”. 26 років. Представник генетично модифікованого покоління солдатів, “вирощених” з нуля в лабораторії, якщо можна так сказати. Я, як і сказав Едмунд, був менталістом, про що говорила трійка на початку ідентифікаційного номера, другий по могутності в гарнізоні (друге число в номері) серед менталістів після Елеонори (хоч ми й обоє були на чолі угруповування, вона, формально, рахувалася вище мене по званню). Багато, що ще в голову почало приходити, однак, я таки згадав те, що мене стільки часу бентежило: хто такий Гаррі?

Виявляється, Гаррі, як і ми, - теж результат цих генетичних експериментів, як і ми, але вже не друге покоління, так би мовити, а перше. Багатьох деталей я поки не пам’ятаю, або просто не знаю, але Гаррі був єдиним з першого покоління, хто вижив, тому його перекинули до нас. А я до нього прив’язався. Чи то з жалості, чи то з доброти. Не знаю. Але ми, в результаті, часто були разом: на полі бою, в казармах, на патрулюванні. Ледь не кращі друзі, так би мовити. Однак, як виявилося, що він був зрадником, шпигуном. Причому, з самого початку. Але чому коли я жив у Анни, то коли мова заходила за нього, вона реагувала так, ніби я маю на увазі якогось уявного друга чи видуману людину, а не реального компаньйона?...

Мої роздуми перервав гамір за межами намету.

– Джоне! - почув я, ніби з середини голови голос Елеонори. - Мерщій бери амуніцію та біжи до шатра Едмунда! Ми залишили її біля твого ліжка!

Я зірвався на ноги. Біля ліжка дійсно були бронежилет, каска та автомат з двома магазинами.

Різко надівши все це на себе та вийшовши з шатра, я побачив, як інші жителі табору в усьому умундируванні бігли в різні сторони: хтось на звуки пострілів, хтось - із речами зі складів біг в протилежну сторону, хтось - ще кудись. Я зразу ж побіг в сторону шатра Едмунда.  

Едмунд з Елеонорою якраз були там, паралельно роздаючи команди одним та слухаючи доповіді інших. Я підбіг до них.

– Ну нарешті, Джоне! - дещо нервово сказав Едмунд. - Гать втратив форму за ці кілька років…

В цей момент до Едмунда підбіг вгодований чоловічок з густою рудою бородою (на око, він був зростом десь метр сімдесят) і грубим голосом, задихаючись, почав доповідати:

– Едмунде! Елеоноро! Джоне! Треба валити звідси! Негайно! Ми їх довго не втримаємо!

– Скільки їх? - зразу ж запитав Едмунд.

– Важко сказати. Ми ж у лісі…

– Ну, приблизно хоч!

– Думаю, сотня. Не менше. Плюс техніка.

– Ще цього не вистачало... - сказав уже нервово Едмунд. - Елеоноро, Джоне, Але, ми відступаємо! Вже!

– Але ми ще не забрали все необхідне! - зразу ж відповіла Елеонора.

– Немає часу! Нам більше не можна більше втрачати людей! Швидко! - різко відповів Едмунд з таким поглядом, як ніби готовий вбити на місці, якщо не виконаємо наказ, і різко побіг в сторону, з якої доносились постріли, вибухи та вже почала чутися артилерія.