І що з цим робити?

Шатро. Я лежу і переосмислюю сказане Едмундом. Відчуття двоякі. З однієї сторони, а що якщо це все блеф, і мене намагаються завербувати незрозуміло куди? Це ж типова практика. Але з другої, це пояснює мої сни. Та й нутро мені підказує, що воно дійсно так було. Але я щось упускаю. Цікаво, що? Чи, можливо, я просто поки не можу пригадати всього, із-за чого та і здається? Не знаю. Складно все це.

Захопившись цими роздумами, я не помітив, як в шатро хтось зайшов. То була… Білявка з поліклініки? Що? Я аж підскочив.

– Ну привіт! - посміхнулась вона. - Нарешті, ти знову з нами.

Я очманів. І що це означає? І чому в голові крутиться ім’я Ліза? Але в цю ж мить я відчув страшний холод по спині.

– А мене ти довше згадував - почувся голос Елеонори зі входу в шатро. Вона якраз заходила, а Едмунд разом із нею.

– Ну що? - Сказав Едмунд, на цей раз вже досить бадьорим голосом. - Почав щось згадувати?

– Ну блін! - Дещо жалібно вигукнула Ліза. - А я надіялась, що нарешті осідлаю Джона!

І знову цей холод. Тільки на цей раз окрім холоду на мить здалося, ніби почало трястися шатро. Погляд Елеонори на Лізу говорив однозначно: брикнешся - вб’ю.

– Джон мій… - ледь чутно прошепотіла Елеонора, прилягла біля мене та обняла.

Едмунд аж засміявся.

– Як й раніше. Правда, Джоне?

А й справді, доволі знайома ситуація. Бувало таке. Згадав. Аж в грудях тепло стало, і я кивнув у відповідь. Але в цю ж мить я відчув пронизливий головний біль. Настільки пронизливий, що я аж підскочив. У вухах страшний дзвін, в очах почало темніти, в голові почали появлятися сотні епізодів, настільки знайомих й ні одночасно. Кожна секунда здавалася вічністю, аж поки в мене не підкосило ноги і я не відключився.