Побратими

Попри всі сумніви, я все ж вирішив знайти цього Едмунда та цей загін. Звичайно, це цілком може бути якийсь жарт чи спроба скористатися моєю амнезією у власних цілях (особливо, враховуючи реакцію того лікаря, який мене оглядав, можна було б очікувати й такого), а сни могли бути лише проявами фантазії, яка іноді й справді бушувала. Однак, мій інтерес разом із бажанням розібратися та банальною цікавістю все-таки взяв верх, і на найближчих вихідних я попросив у Енн вихідний. Сказав, що почув про одне цікаве місце, яке буцім то недавно відкрилось, і хочеться глянути, а насправді в сторону на північ від міста.

Ліс був не так далеко. Моя піша прогулянка до нього від дому зайняла трішки близько двох з половиною годин. Це була цікава прогулянка. Я вперше на цій пам’яті вийшов за межі міста. Та й мало того. Не думав, що воно настільки невелике (магазин Енн знаходиться за десять хвилин ходьби від центральної площі).

За межами Готтервільда (а місто називалося саме так), були просто прекрасні краєвиди: поодинокі дерев’яні будинки, худоба і поля на просторах лугів. А спереду все чіткіше прослідковувався ліс. Кремезний ліс, височенний. І моторошний. Від цієї аури мені аж стало ніяково. Але я йшов до нього. До речі, до мене тільки зараз дійшло, наскільки цей ліс широкий. Як я знайду того Едмунда й компанію? Хороше питання.

Тільки я зібрався йти назад, зрозумівши необдуманість задуму піти до тієї компанії, зі сторони лісу почувся голос:

– Джоне! Стій!

Я обернувся. Мене почала переповнювати якась не зрозуміла радість та сильне хвилювання. Посеред дороги я побачив високу чорноволосу дівчину. Вона дивилася на мене великими яскраво синіми очима, а по білій, як у привида, шкірі, здається, потекли сльози.

– Це дійсно ти, Джоне? Ти таки отримав лист Едмунда?

Елеонора? У мене щось стислось у грудях, і я пустив сльозу у відповідь. 

Цей голос… Цей погляд… Ця манера… Не знаю чому, але я відчув, що це вона, та сама Елеонора, про яку писав Едмунд. Вона, видно, це помітила, підійшла, взяла за руку, і з ледь помітною посмішкою сказала:

– Пішли до наших. 

І я пішов.

Ми йшли вглиб лісу незрозуміло скільки. Від хвилювання секунди здавалися годинами, а години - днями. Коли вже небо почало зафарблюватися в оранжеві відтінки, я, вже стомившись іти за Елеонорою, почав чути чийсь періодичний сміх, стукіт сокир та інший гамір, подібний на гамір в маленькому поселенні посеред робочого дня.

– Поспішимо! Ми вже майже прийшли! - повернувшись до мене, радісно сказала Елеонора.

Її крок прискорився, і за пів хвилини ми опинилися на широченній поляні, вкритій безліччю шатер, багать та самих різних людей. І як тільки обоє вийшли на велику поляну, Елеонора зі всієї сили викрикнула:

– Дикий Джон знову з нами!

Її очі аж загорілись від сказаного. Через мить у всьому цьому великому таборі настала мертва тиша. Через ті кілька секунд, які мені здалися ілою вічністю, до мене почав доходити якийсь шум. Це був тупіт чобіт жителів табору. Всі вони мерщій зібралися навколо Елеонори. Цей натовп накачаних дядьків та жінок, більшість із яких, якщо чесно, виглядало їм під стать, дивився періодично палаючими очима то на мене, то на неї, то знову на мене, то знову на неї… І так майже хвилину.

– А похожий.

Хтось сказав із натовпу.

– Дійсно.

– Це наш Джон?

– Та полюбе. Навіть, погляд, як тоді.

– Реально!

– Це Дикий Джон!

І тут зірвався дикий галас! Галас від радості. Всі намагалися то мене обійняти, то пожати руку, то хтось добряче “присмалив” по спині. Елеонора тим часом стояла в стороні, і з тією ж ледь помітною посмішкою за цим всім спостерігала.

Але це якось все дивно. Я не розумію, що тут робиться? Де я? Хто, в дідька, вони такі, і чому глибоко в моїй душі щось радіє возз’єднанню з ними? Якщо це можна назвати возз’єднанням, звичайно. Ким був я для них? А вони дня мене? Я розумію, що, по факту, нічого не пам’ятаю. А тому чи може тепер нас щось об’єднувати?

Елеонора, видно, відчула мої переживання, підійшла до натовпу ніби й строгим, але, все рівно, якимусь… “сестринським” тоном почала говорити:

– Ей! Е-е-е-й! Ви забули, що вам Едмунд про Джона говорив?! Ану перестаньте галасувати! Давайте його в центр шатра відведемо. - Повернувшись до мене, вона продовжила. - Джоне, у нас якраз має бути вечеря зараз. Ми довго йшли, тому ти, можливо, з незвички стомився. Поїси, відіспишся, а завтра побалакаємо з Едмундом. Я більш ніж впевнена, що від до нестяму зрадіє твоїй появі. - Після цих слів вона знову ледь посміхнулась (як же мене ця її посмішка заспокоює!), взяла за руку, і знову повела за собою. І я пішов.