Інтерес і страх

Пройшло два дні з моменту отриманого листа. І весь цей час він мені не давав спокою. З однієї сторони, було злегка тривожно щодо того, хто він такий, цей Едмунд? Як він мене знайшов? А що якщо він мене з кимось сплутав? Але з другої - а якщо в листі написана правда, і я був членом якоїсь банди, на яку зараз полює верхівка? Тоді що ж я такого забув?

Це не давало мені спокою. Ніби й стало трохи ніяково… Стоп! А коли це я став параноїком? Мені не менш цікаве моє минуле, аніж страшні його наслідки на цей момент.

В будь-якому випадку, такі питання ніяк не виходили з голови. Цікаво ж, блін! Однак, нікому і ні з ким про листа я не говорив. Навіть, Гаррі, який почав на мене дивитися скоса з моменту його отримання. Цікаво, чому? І запитати, здається, ще рано, Але й бентежно, куди пропав той веселий дідуля, яким він був до цього? Виглядало все так, ніби Гаррі читає мої думки й не хоче, щоб я бодай якось цим ділом цікавився. А Енн взагалі нічого не питала. Вона раз, навіть, сказала, що якщо я захочу розказати, то розкажу, а так сунути свого носа не сильно горить бажанням. Типу, а якщо там щось занадто особисте? Люблю підходи цієї тітоньки. Не часто зустрічаються такі люди. В будь-якому випадку, хотілося б піти до них, і все взнати.

В такого роду роздумах я знову пробув весь день. Але на цей раз, під вечір, мене охопила незвично сильна втома, і я ліг спати раніше. І тут…

Кімната. Велика кімната. Люди бігають, в поспіху одягаючись в амуніцію. я підхожу до дзеркала (Стоп! Я звідки я знаю, де тут дзеркало?) і дивлюсь, стоїть високий блондин з великими яскраво голубими очима, одягнений по пояс у військову форму…

– Джоне, вашу мамашу!

Цей басистий голос… Обернувшись, я побачив двометрового накачаного дядька з довжелезною густою рудою бородою та дикими карими очима, які дивилися на мене таким диким поглядом, що на мить аж живіт скрутило.

– Якого чорта, Джоне? Зараз не час своєю мордашкою любуватися! У нас вилазка зараз, а ти тут позуєш, як модель на подіумі.

Його голос, на перший погляд, здавався дуже спокійним, але я звідкись знав, що якщо щось ляпну, то отримаю знатного командирського прочухана.

– Ану марш за амуніцією!

Мене аж пересмикнуло. Я різко одягнувся, одягнув бронежилет, каску, пояс з запасними магазинами, взяв автомата і різко побіг на вихід. Чомусь ця будівля здавалась мені дуже знайомою. І мало того, я добре знав, куди мені треба бігти. А треба було до заднього двору казарми. Почекайте… Я в казармі?... Гаразд, треба бігти.

Я вибіг з приміщення. Там вже всі стояли строєм. Я моментально втиснувся в потрібне місце, оглянувся вліво і вправо. Там на мене дивилися дуже знайомі, аж рідні обличчя з одночасно доброю і саркастичною посмішкою.

– Джоне, а щоб тебе бабуїн осідлав!

Переді мною знову стояв цей рудий ведмідь. А за метрів з десять за ним по ліву руку стояв… Гаррі?

– Тобі Іліонора не дає, чи що? Що з тобою? Зберися вже!

Та хто ж така Іліонора? І взагалі, що тут твориться? Де я? Чому я тут?

Мене розбудив добрячий ляпас Гаррі.

– Все добре? Знову кошмар?

– Знову приснилось, що ми військові…

На його обличчі появилась сумна посмішка, а погляд зі здивованого змінився на дещо холодний, навіть, гнівний.

– Що ж. Це лише сон. - сказав він серйозним, мабуть, вперше за весь час. - Надіюсь, ти це розумієш.

– Так, розумію.

Я почав потроху приводити себе в порядок. Але що викликало таку реакцію в Гаррі? Невже він щось знає, але не говорить? Що тут твориться?