Вихід у світ

Холод. Вітер. Вологість. Чийсь голос щось до мене промовляв. В міру того, як я приходив потроху до тями, він ставав вже ближче.

– Хлопче, блін! Простись!... Я ж знаю, що ти не вмер… Давай!... Просинайся…

Цей голос. Старий з палати? Через хвилини зо дві я ледь, вкладаючи в це величезні зусилля, відкрив очі, повільно повернув голову і побачив його…

– Хе! Нарешті, зараза, ти це зробив! - Сказав він, звеселівши ще більше. - Я вже хотів дати тобі копняка в надії, що хоч це прискорить процес.

Все ще не розуміючи ситуації, я подумав, що все це мені мережиться, і, ледь почавши закривати очі, отримав від старого легкого стусана.

– Досить спати! Ти ж на вулиці! Під дощем! Підіймай уже свій сонливий зад!

За кілька секунд, як до мене дійшло сказане, я різко піднявся на ноги. Оглянувшись, стало зрозуміло, що це вже не лікарня: це вулиця.

– Я знаю, тобі цікаво, де ти і як тут опинився. Тебе викинули з лікарні…

– Як викинули? - Перебив зразу я.

– Як? А от так. Коли ти спав, тебе чимось накачали, мабуть, щоб де не проснувся в процесі, переклали на каталку і кудись повезли.

Якось усвідомивши сказане, першим питанням, яке у мене виникло, було “А як цей дід опинився разом зі мною?”.

– Ага, тепер тобі цікаво, як я опинився біля тебе.

Це мене геть збило з пантелику. Старий що, думки мої читає?

– Це довга історія. - Продовжив він. - Тобі достатньо знати, що я пробував зробити якось так, щоб мені хоч щось пояснили, однак, все, чого вдалося отримати, так це стусана від охоронця. В результаті, я відключився, і проснувся тут, вже біля тебе. І тепер я, як і ти, без нічого: ні без документів, ні без грошей. Добре, що хоч одягнули в щось краще, ніж ці їхні лікарняні халати. Вот так вот.

“Цікава історія” - подумав я. Однак, в будь-якому випадку, взнавати щось було вже пізно. Тому треба думати, як виходити з цієї ситуації. Але що робити? Треба, хоча б,  знайти укриття для початку.

– Давай… - Все ще спантеличено і сонно промовив я. - Давай, хоча б, прихисток знайдемо, поки дощ не закінчиться.

– Хоч і сонний, але голова вже варить. - насмішкувато промовив старий, на що я вже хотів образитися, якби не його добра посмішка і спокійний погляд.

Вийшовши з заднього двору будівлі, ми вийшли, швидше за все, на головну вулицю. Цей шалений рух авто, чимось не задоволений та кудись квапливий натовп. Попри мою тотальну амнезію це мені видалося досить знайомим, звичним, певною мірою, навіть, рідним.

Від подальших роздумів мене відірвав погляд пересічних людей. Що не так? Зі мною щось не те? Тільки тоді я глянув на свій одяг. Я виглядав, як бездомний. Хоча, в моїй нинішній ситуації, це, певною мірою, відповідало дійсності.

– Ти йдеш? - спитав старий.

– Куди?

– Вперед глянь.

Через дорогу був парк, а в парку досить кремезний дуб, під яким можна було б переждати цей клятий дощ. Знайшовши перший пішохідний перехід, я зі своїм вже напарником перейшли цю шалену, переповнену машинами трасу і пішли до того дуба, який ми підмітили.

Нарешті, найшовши бодай якийсь прихисток, я міг відсидітися, хоч і в мокрому, брудному і, місцями, порваному одязі.

– Можеш звати мене Гаррі. - Сказав, злегка задихаючись старий. - А як до тебе звертатись? Ай! Ти ж не пам’ятаєш, свого імені. Не проти, якщо Джоном?

Я, подумавши мить, погодився. Все одно, імені свого не пам’ятаю, а так хоч якось представлятися зможу.