Цей головний біль… Що трапилось? Темно. Тут мені стали чутися голоси. Вони стають все гучнішими. Брязкіт та гупотіння всюди. Від цього біль лише посилювався. Очі, нарешті, почали відкриватися. Але так важко!
Попри надзвичайні зусилля я таки зміг заставити свої повіки звільнити місце моєму зору. Розчуливши трохи очі, в них вдарило світло, від якого головний біль, як і дзвін у вухах через нього, ще більше посилився. Але я таки це зробив це! Я відкрив очі.
Насилу повертівши головою, перше, що вбрело в голову, що знаходжусь в палаті лікарні. Реанімація? Так, це лікарня. Медсестра, яка була неподалік від мене, не зразу помітила моє пробудження. Але, таки помітивши, дещо підбадьорилась, підійшла і заговорила настільки приємним голосом, що дзвін вухах вщух в той же момент, а голова, хоч і продовжувала гудіти, але вже не так сильно.
– Як ви себе почуваєте?
Ця посмішка на фоні знущань моєї голови здавалася просто божественною.
– Все болить. - Насилу, навіть, не проговорив, а простогнав я. В голові на мить появилась думка про те, як же це жалюгідно виглядало. – Де я? Як я тут опинився?
– На все свій час. А поки відпочивайте…
Мабуть, так і зроблю. Хоч ця мила білявка і підняла мені настрій своїми голосом та милою мордочкою, але, все одно, голова тріщить, а з ним продовжувало нити й все інше тіло. Я, навіть, не помітив, як, закривши на мить очі, знову заснув.
Пройшла мить, і я відчув у цій суцільній темряві чиїсь голоси, один з яких здався мені знайомим. Білявка? Точно білявка. Тут я відчув на своєму плечі ніжну жіночу руку, яка, немов рибак з пійманою на гачок рибою, витягнула мене зі сну.
– Доброго ранку! – Це була та ж білявка. – Як ви почуваєтесь?
– Вже краще, дякую… Скільки я проспав?
– Майже дві доби. До речі, – показала вона на високого чорнявого чоловіка в окулярах і білому халаті, – це – лікар Стурлусон. Він буде за вами спостерігати.
– Доброго ранку! – Промовив він м’яким тихим голосом та ледь помітно посміхнувся. – Не підкажете, як до вас звертатися? - Попри миле лице загалом його недобрий, навіть, ненависний погляд мене заставив збентежитися. І, як виявиться потім, не дарма.
– Як звертатися? – задумливо протягнув я, навіть, не помітивши, як таке ніби й просте питання поставило в ступор. Мої думки понесли мене так глибоко, що не помітив, як через це лікар із медсестрою-білявкою почали непокоїтися. Після хвилини спроб згадати власне ім’я, на моє плече лягла тонка, але досить сильна чоловіча рука, що заставила вернутися в реальність. Це був лікар Стурлусон.
– З вами все в порядку? – з занепокоєним тоном запитав він. Але цей погляд…
– Здається, так.
– То як до вас звертатись?
– Я не пам’ятаю.
– Не пам’ятаєте? – імітуючи здивування, промовив лікар, переглянувшись з медсестрою.
Я стверджувально махнув головою з не менш здивованим видом. Після цього вони відійшли в сторону і почали щось перешіптуватись. Це мене дещо збентежило. А ще більше мене збентежив незрозумілий миттєвий погляд медсестри. Через хвилину розмови лікар повернувся до мене, махнув головою в знак прощання і пішов, а білявка, зробивши певні записи, підійшла до мене.
– А ви… що взагалі пам’ятаєте? – Запитала вона мене дещо невпевнено.
Я задумався. А й справді? Що я про себе пам’ятаю, якщо не пам’ятаю, навіть, свого імені? Хто я? Звідки я? Як тут опинився? Чому? І тут мої думки знову почали мене везти незрозуміло куди. Але на цей раз я зміг різко це припинити.
– Не пам’ятаю. Взагалі нічого.
Тут я згадав, що при мені мали бути бодай якісь документи (для мене чомусь було звичним, що вони в штанах) та почав шукати по кишенях.
– Ми при вас не знайшли нічого. Взагалі, нічого. Навіть, документів.
– І що робити? – Дещо збентежившись, запитав я.
– Не переживайте. Ми щось придумаємо. – Закінчивши певні записи в себе, промовила з посмішкою білявка. – Якщо щось буде турбувати - зразу звіть.
– Обов’язково.
І вона, посміхнувшись, на цей раз, через силу, пішла до інших пацієнтів.
Я ліг на ліжко якнайзручніше і намагався згадати хоч щось. Мене якось не бентежила поведінка лікаря з медсестрою. Набагато краще, що хоч головний біль почав проходити. Будь-яка спроба згадати бодай щось приводила ні до чого. Абсолютно ні до чого. Окрім різкого посилення болю. Я взагалі нічого не пам’ятаю! Нічого до того моменту, як проснувся тут.
Від моїх роздумів, які повільно, але впевнено вели мене до сну, відірвав мене веселий голос, що лунав зліва від мене.
– Ей, малий! Чуєш? Чуєш мене?
Я повернув голову і побачив дідка, лисого, худого, але, при цьому, рум'янощокого, з веселими синіми очима, що аж горіли життєрадісним вогнем, та м’ягкою, майже беззубою посмішкою.
– Ох, яке смішне обличчя! Ги! А ти точно нічого не пам’ятаєш? – Попри його сповнений енергії старечий голос, це прозвучало наче знущання, від чого я на мить втратив дар мови. – То що? – І його посмішка розтягнулася ще сильніше.
#262 в Детектив/Трилер
#73 в Трилер
#137 в Фантастика
#28 в Наукова фантастика
Відредаговано: 07.10.2024