Вступ у гру

Перечекавши ще тижні зо три, я, як і очікував, помітив, що запал серед підлеглих щодо повернення в Танзанорію впав досить сильно. Значною мірою зіграла тут майже повна асиміляція нашого загону в населення Гарсісу. Мене це не могло не радувати з кількох причин. В першу чергу, необхідність нести за них відповідальність, фактично, пропала: вони тепер частина цього соціуму. Думаю, в окремому управлінні ними більше нема потреби. А, відповідно, моя роль як одного з командирів на цьому закінчується. Принаймні, формально. А ще мені не дає спокою те, що мені повідомив мені Гаррі. Останнім часом мене особливо сильно мучить питання: чи обмежуються мої здібності як менталіста лише тим, що я взнав за цей час? Чи є щось іще? Я хочу це перевірити. Навіть, не те, що хочу, я повинен це перевірити! Інакше я не заспокоюсь. І Елеонора мене не зупинить. Хоча…

***

Тим часом як у Гарсісі життя спокійно продовжувалось, в Танзанорії таки почалася громадянська війна. Між собою боролися дві основні сили: Рада, яка намагалася втримати владу, та опозиція, до якої приєднався Едмунд. Однак, дивно, що на поле не виходить Гаррі. Я був упевнений, що він буде виступати на чолі третьої сили. А якщо й не на чолі, то, як мінімум, буде активно діяти в її тіні. Чи, може, я чогось не знаю? Не важливо. Я хотів би вклинитися в той вир подій. Той хаос, який там, по ідеї, твориться, може стати ідеальним варіантом для пошуку відповідей на всі мої запитання. Але чи варті ці питання того, щоб відмовлятися від спокійного життя в маленькому містечку разом з коханою заради відповідей?... Думаю, таки варті. Хочу таки подивитися, яка межа у моїх можливостей. Нутром відчуваю, що якщо не взнаю, то мене це буде мучити все подальше життя.

***

Я почав готуватися до вирушення в Танзанорію. І, звичайно ж, Елеонора зразу розкусила мої наміри. І постійно намагалася мене відмовити від цього. З однієї сторони, я розумію її мотиви. Можливо, на її місці, я робив би так само. Але рішення прийнято. Я йду туди. Можливо, для мене це єдиний спосіб заспокоїтися, якщо можна так виразитися. Знаю, це нераціонально, але…

Коли я вже зібрався вирушати, Елеонора зайшла до мене, востаннє.

– Ти таки вирішив піти?

– Так.

– І чому це все не дає тобі спокою? Забудь уже про Едмунда, про Гаррі, про твої нелюдські можливості. Живи тут, з нами… Зі мною…

В цей момент я гнівно, повністю сконцентрувавшись на Елеонорі, подумав “Відійшла!”. Вона заціпеніла і через силу вийшла з дверей. Я з неї не відводив очей. Було таке враження, ніби в неї хтось вселився і намагається маніпулювати тілом, а вона зі всієї сили противилася цьому, хоч і безрезультатно. Коли Елеонора звільнила вихід з дому, тільки тоді я звернув увагу на поведінку Анубіса: він забився в дальньому кутку кімнати й тихо скавучав, як ніби його щось страшно налякало. Цікаво. Елеонора заціпеніло біля дверей, моя власна собака, зазвичай, весела й цікава, боїться навіть підходити до мене. Ось воно! Це мене збадьорило. Анубіс, мабуть, відчувши це, заспокоївся і нарешті підійшов по команді. І так я пішов. Пішов у Танзанорію з метою вивчення себе. І не тільки.