Скоро війна?

Пройшов місяць. В Танзанорії все ж почалися заворушення, які потенційно можуть привезти до громадянської війни. А від Едмунда ніяких звісток немає. Все, що до нас доходило про нього, було або чутками, або розвідданими від Аліси. Дехто з нашого взводу, ті, хто ще не встиг повністю асимілюватися в Гарсісі, почав уже нервуватися: хтось - бо знову хочеться у бій, дехто - бо переживає за лідера, а ми з Елеонорою із ще деким переживали щодо можливих наслідків. Особливо, Елеонора з іншими. А у мене ніяк не виходило з голови питання про те, що мав на увазі Гаррі, розказавши все те, що розказав? Невже він хотів, щоб я долучився до всіх цих подій?

Я почав замислюватися стосовно того, щоб і самому рушити в Танзанорію. Але для цього треба було б підготовитися. Що з собою брати? Що робити, коли я туди доберуся? А, взагалі, навіщо? Я осів, воювати більше непотрібно, за своїх людей спокійний. Але, з другої сторони, хочеться розізнати, що там робиться. Та ще й з урахуванням того, що я почав згадувати своє дитинство, дитинство в лабораторії: як нас суворо тренували, як над деякими з нас ставили самі різні експерименти, що з цього з нас вийшло. А з урахуванням того, що Рада веде свої експерименти з “виведення” нам подібних, у мене постійно передчуття, що якщо їх ще не ввели на службу, то, як мінімум, скоро це станеться. І мої підозри підтвердилися…

До мене ввірвалася Елеонора.

– Джоне! Їх взяли на службу! 

– Кого?

– Ти ж знаєш, що Рада проводила свої експерименти в, так сказати, вирощенні нових вояк. Так от, до мене щойно дійшла інформація, що солдатів, які є результатом цих експериментів, почали брати на службу.

– Джоне, ти розумієш, що це означає?

– Скоро почнеться саме цікаве?

– Ага. Питання чергової, формально громадянської війни - лише питання часу.

– Джоне… Забудь про це. Не йди туди. Я знаю, тобі не терпиться туди піти. Ти завжди розглядав такі ситуації як потенційну можливість перевірити свої можливості. Але не треба…

Я мовчав.

– Джоне, ні тобі, ні нам всім не має сенсу повертатися в Танзанорію і воювати бодай за якусь із її сторін. Нас використовували то як живу зброю, то як лабораторних мишей, нас викинули та намагалися винищити, як шкідників. Забудь про цю країну. Просто живімо спокійно тут.

Я далі мовчав. Тут вона права. З однієї сторони. Але з другої, я хочу розібратися, що там робиться? Нащо нас взагалі, так сказати, створювали? Чи це взагалі всього лише політичні ігрища чи, може, тут є щось глибше?

Елеонора, видно, знову прочитала всі мої думки та в сльозах вибігла.