Мене розбудила сирена. На Гарсіс напали? Я різко підвівся на ноги й побіг до своєї амуніції. В той момент до мене в кімнату ввірвалась Елеонора.
– Джоне! Хвала богам, ти проснувся.
А й справді, з тим наскільки міцно я іноді сплю, добре, що проснувся. Її обличчя було стривожене. Однозначно, трапилося щось серйозне. Особливо, з урахуванням того, що вона була вдягнута, як ніби зібралася в бій. Хоча, якщо подивитися зі сторони, Елеонора в цій формі виглядає дещо мило…
– Джоне, що ти став? У нас бойова тривога! Швидше збирайся, по дорозі все розкажу.
Блін! А й справді. Я різко дістав з шафи амуніцію та миттю й зібрався. І ми пішли.
– Елеоноро, що сталось?
– Пам’ятаєш, ти завалив кількох персонажів, які намагалися познущатися з Анубіса?
– Припустім.
– Вони були з однієї з ватаг бандитів, які в цих лісах періодично перебиваються між нальотами. Вони побачили трупи своїх побратимів і припустили, що винуватець тут, в Гарсісі, оскільки це поселення найближче. От і прийшли помститися. Тим більше не варто забувати, що ми не на одній із військових баз, тут інформація про нас так чи інакше мала б розповсюдитись.
Ще цього нам не вистачало. Я тільки розслабився, подумавши, що, можливо, вдасться забути про бойові дії, хоча б, поки немає поряд Едмунда. А тут на тобі. Мені аж незручно стало перед мешканцями містечка.
Ми добігли до околиці Гарсіса, де були бандити. Майже всі вцілілі з нашого загону вже були повністю озброєні та готові до команди атакувати. Я відчув запал у декого з них. Все-таки, вояки, все життя до поселення в цьому містечку пробули на полі бою. Звичайно, комусь захотілось згадати колишні часи. За пів кілометра від нас була не менш озброєна ватага, на око, людей так двісті-триста, з автоматами, бронежилетах, хтось на автівках. Добре, що в нас є біноклі під рукою. І як так сталось, що ці всі люди замість того, щоб вклинитися в цивільне життя чи піти в регулярні війська, почали займатися бандитизмом? І тим більше чому держава з цим ділом не бореться?...
– Джоне! - почув я в голові голос Елеонори. - Не час знову філософствувати, я тобі потім розкажу все, що сама знаю.
Дійсно, зараз не до роздумів. Від того натовпу в нашу сторону під’їхало двоє на мотоциклі. Зупинившись за метрів так десять від нас, вони злізли з нього, і один з них, двометровий бугай, з біцепсами по обхвату як моя голова та рудою, місцями, здається, вже посивілою бородою, зробив крок вперед. Наші зразу ж дістали зброю. Мало що може статися? А йти натовпом у повну силу на двох якось недоцільно. Цей мужлай зробив два кроки вперед і почав говорити:
– Де той, хто завалив моїх підлеглих?
Тиша. Всі стояли, бувши шокованими від його писклявого голосу. Чесно кажучи, я ледь стримав сміх від цієї картини: здоровий бородатий дядько в бронежилеті та шоломі, з кулеметом в руках, і писклявим голосом щось пробує вимагати. Я це надовго запам’ятаю. Дякую йому хоч за те, що настрій підняв.
– Я питаю ще раз: де той, хто завалив моїх людей?
Ну і що робити? Не буду ж я втягувати в розбирання з бандитами своїх людей, ховаючись за їх спинами. Елеонора, зразу ж, схопила мене за руку і махнула головою, типу, не треба. Але я, забравши руку й усміхнувшись їй, таки вийшов уперед і сказав:
– Припустім, це був я.
– Припустім? Припустім?!...
Той мужик наче збісився, викрикуючи слово “припустім” та топтавши землю під собою.
– Слухай сюди, малий! Я не знаю, хто ти такий і що зробили тобі мої люди, але за таке нахабство ти заплатиш кров’ю своїх побратимів!... - він зразу ж підняв уверх кулемет і почав стріляти в повітря, наче навіжений.
Мене зразу ж переповнив гнів, такий же, як і тоді, коли пробували познущатися з Анубіса. Ти? Погрожуєш поїм підлеглим? Голова, бачу, тобі не треба. І в той же момент вона зірвалась, як ніби її поклали під прес. Я, згадавши про другого, почав уважно дивитися на нього і запитав:
– Ти такої ж думки?
Він, піймавши мій погляд, зразу ж почав щось мимрити про себе і нервово почав залазити на мотоцикл. Мене це розізлило ще більше, і тільки мотоцикл рушив з місця, той чоловік роздувся, так, ніби мішок, в який набрали піску, і він разом з мотоциклом, проїхавши кілька метрів, упали. Я, побачивши, що інші бандити почали рухатися в нашу сторону, пострілюючи в повітря, взагалі впав у лють і…
***
Прийшов я до тями вже в себе вдома. Бувши виснаженим, маючи сили лише на те, щоб повернути голову в сторону голосів, я побачив Елеонору, яка зі сльозами на обличчі тримала мене за руку, та декого з поселення й загону. Вона ж зразу ж помітила мою притомність і, зразу ж, кинулася мене обіймати:
– Джоне! Слава богам! Я вже думала, що ти не прийдеш до тями. Ти як?
– Я? Раз я тут, то можна припустити, що ще не вмер…
Почувши це, дехто з побратимів зареготав.
– Розкажіть, що сталось? А то останнє, що я пам’ятаю, так це те, як рвонувся на тих хуліганів.
– Та ти їх всіх самотужки завалив. - Сказав Ілларіон, вийшовши з натовпу. - Ми хоч і росли разом ще з дитинства і воювали пліч-о-пліч, але я не знав, що ти настільки витривалий фізично. Трохи неочікувано, враховуючи те, що ти менталіст, а не силовик…
#192 в Фантастика
#46 в Наукова фантастика
#288 в Детектив/Трилер
#81 в Трилер
Відредаговано: 15.12.2024