Одкровення

Пройшов місяць з того інциденту. Здавалося б, напруга, яку він утворив, вже зійшла на нівець. Однак, мені ця розмова з Гаррі не давала спокою: що ж я такого можу, що поступаюся по можливостях лише Елеонорі? Коли я пробував поговорити з нею на цю тему, то вона старалася змінити тему, а Едмунд всіляко намагався обходити відповідь. І йому якимось чином це завжди вдавалось. Вивчив мене, зараза, за стільки часу. А коли я намагався про це говорити про це з іншими побратимами, то всі, як один, опускали очі або дивилися з мене з якимось переляком, як ніби я їх зараз закатую, а потім ішли без жодних пояснень. Це мене вже почало дещо дратувати: я ж не відстану, поки не знайду відповідь. Мені занадто цікаво для того, щоб просто забути про це діло й жити дали, як це зробив дехто з вцілілих. Але, видно, боги побачили моє бажання знати, і надіслали ситуацію, яка дещо прояснила ситуацію.

Десь через тиждень після того, як наш загін оселився в Гарсісі, я підібрав щеня (на вигляд, днів десять, не більше) яке скулило зі всіх сил біля дороги біля, здавалося б, мертвої матері. Тоді я вперше за собою помітив, що мені, мабуть, ніколи не було так жаль людей, як було жаль ось цю крихітну істоту, беззахисну, слабку, холодну, голодну, яка була, яка, фактично, дивилася в очі смерті. І я, звичайно ж, зжалився та забрав його додому, відгодував, і залишив у себе. Як би не хотілось брати на себе лишні клопоти, совість не дозволяла віддати цю звірючку комусь. Звірючка моя! Тому я дав цьому, як я чув нутром, звіру ім’я Анубіс. Чомусь це перше, що збрело в голову.

Недавно ми з Анубісом (а ця зараза таки добряче вимахала, стававши на задні лапи був уже майже мені до грудей) вирішили піти в ліс прогулятись, якраз був вихідний, хотілося розвіятися, відволіктися від всього того, що сталося за весь той час, що ми в Гарсісі. Собака собі бігав, весь такий радий, все рознюхував, періодично приносивши мені то якусь вітку дерева, то якусь дрібну живність типу білки чи кроля (і що саме цікаве, що живу, і цілу, хіба що перелякану), то ще щось. Я, періодично виглядаючи цього звірюгу, йшов собі, врешті, про щось задумався, і не зразу помітив, як замість того, щоб знову щось принести, Анубіс почав скулити недалеко від мене. Коли до мене дійшло, що щось не те, я різко підвівся і побіг на звук. І не дарма: Анубіса намагалися скрутити якійсь два дебелих дядьки, які, судячи з їх голосу, були не дуже тверезі. Коли я побачив цю картину, в мене аж скипіла кров, і я, уявивши, як у них розриваються серця, чи то подумки, чи то вголос, про себе, сказав “Здохли!”. Обидва в ту ж мить випрямились, як ніби по команді “струнко”, і впали на спину. Я ж різко підбіг до свого звіра, щоб оглянути, чи нічого ці скоти з ним не зробили. Коли мої переживання розвіялися, я заспокоївся, і вирішив оглянути тіла тих виродків, що посміли підняти руку на мого Анубіса. Вони якраз були поряд. Мені зразу ж впало в очі те, що їх обличчя були скорчені, як це іноді буває, коли добряче схопило серце.

– І що це таке? - Проскочило в моїй голові. - Це я їх? Та ну!...

Думку перервав шелест хащ, з яких вийшов ще один не дуже тверезий чоловік з майже пустою скляною пляшкою, швидше за все, від алкоголю. Провивши поглядом цю сцену, він запитав:

– Це ти їх завалив?

Не діждавшись відповіді, він з диким поглядом і криком кинувся на мене. Я, рефлексивно, ухилився, але моментально зробив те ж саме, що зробив перед тим, як ті два дядьки впали мертвими. І цей дядько впав у конвульсіях, хапавшись за серце, і за секунди три помер. Я дивився на це і не відчував нічого окрім задоволеної жаги помсти. Мене відволікло те, що Анубіс лизнув мене за руку і притулився до ноги. І я вирішив піти з ним додому. Нема чого нам тут робити. Ще де проблем наберемось. 

Вернувшись додому, я почав аналізувати те, що трапилось. Може, це якраз і є те, про що говорив Гаррі? Чи могла це бути та сила, про яку, за його словами, яку він говорив?...

Мої роздуми перервав стукіт у двері. Вийшовши на двір, я побачив перелякану Елеонору. Вона дивилася на мене заплаканими очима і, тремтівши, запитала:

– Твоя сила почала вертатись?

Я промовчав. Значить, Гаррі, швидше за все, говорив про це. Елеонора, побачивши, що я знову впав у роздуми, кинулась мене обіймати, почавши плакати ще більше.

– Джоне, не треба. Забудь про цю силу. Не треба вона тобі. Не треба тобі все це. Забудь. Прошу. Будь таким же добряком, яким ти був. Не ставай тим, ким ти був за часів війни…

Я просто обняв Елеонору і ждав, поки вона заспокоїться.

***

Мене знову покликав до себе Едмунд. Елеонора телепатично сказала, що це важливо, і що маю бути в нього чим по швидше. Прийшовши до нього, я побачив у нього Елеонору і Лізу.

– Можеш же оперативно, якщо захочеш. - Сказав Едмунд. - Лізо, розказуй.

Ліза розказала про те, що в Тондазонії зараз дещо напружена ситуація між владою і простим народом. Є натяки на те, що Рада починається готуватися до війни, але проти кого, поки не зрозуміло. Зрозуміло лише те, що держава починає потроху нарощувати військовий потенціал, але методами, які не дуже радують населення: стрімке підвищення податків, реорганізація промисловості більш на військовий лад, посилення умов призову тощо. Коли Ліза закінчила, я майже зразу ж запитав:

– То ти таки хочеш використати цю ситуацію, щоб, вернувшись із загоном, розв’язати нову громадянську війну?

– Джоне, про громадянську війну я нічого не говорив. Хоча обставини такі, що технічно це реалізувати цілком можливо, як на мене.