Нове пристановище

Ми змогли відносно спокійно перетнути кордон. Дякуючи трьом вцілілим підлеглим Лізи та надзвичайній силі навіювання Елеонори, яку їй, таки довелося використати під кінець переправи, ми змогли прорватися швидше, ніж планувалося, та без хвоста. Звичайно, йти через ліс із вантажем на плечах - таке собі задоволення, однак, жити все ж хочеться. Та й впевнений я, що якщо й не всі із вцілілих, то, як мінімум, їх більшість хотіла б поквитатися за ці роки вигнання та переслідування. І я, Джон, один із вцілілих ватажків нашого взводу хочу їм в цьому допомогти.

***

Ми осіли в невеличкому містечку Гарсіс. Наш взвод виконував тут завдання по контрнаступу. Як говорять місцеві, військові блоку-противника відносилися до них досить погано: не обійшлося й без ґвалтувань, расизму та подібних речей, але завдяки нам жителі були від цього звільнені відносно швидко. Тому в пам’ять про це вони з радістю нас прийняли та неоднократно виражали (та й виражають) готовність зробити все, щоб залишки нашого загону відчували себе, як вдома, і, якщо є охота, змогли тут осісти назовсім. Едмунд з Елеонорою поки не проти цього, як, в принципі, і я. Все-таки, кілька років війни, а потім кілька років переховувань від держави, на стороні якої воював, можуть зламати багато кого. Мені в цьому плані ще відносно, можливо, пощастило, оскільки я так і не зміг згадати більшості деталей періоду між моїм зникненням з взводу та приходом в себе в лікарні. А от іншим…

Навіть, думати не хочу про це. Ми отримали новий дім, де нам раді. За ці пів року, що ми перебуваємо в Гарсісі, кілька з наших підлеглих, навіть, завели сім’ї з місцевими. Едмунда це якось не дуже потішило, але я відверто радий за них. Хоч ми й вояки, хоч і генетично модифіковані, але, все ж таки, люди, а тому нам просте людське не чуже. Хоча це трохи дивно, з урахуванням того, що ми, фактично, виросли в лабораторії (як я не намагався згадати цей період свого життя, скільки зусиль не докладав, нічого більш-менш вартого уваги згадати так і не зміг).

Йшли дні, тижні. Я вже адаптувався до життя в передліссі. І мало того, що адаптувався, так ще й, видно, це пішло на користь: я відкрив для себе неочікувано цікавий вид діяльності: фермерство. У Гарсісі є один фермер, чоловік, на вид років 50, невеликого зросту, але з такою міцною статурою, що йому, мабуть, й танка на ходу зупинити буде не проблема. Альфредом звуть. Темноволосий, кароокий, з вусами. Такий чоловік, що, навіть, Ліза, яка весь цей час намагалася закадрити мене, почала заглядатися на нього, чому я був досить радий. А Елеонора, думаю, ти  більше. Попри всю її стриманість та, часто, скромність, вона - дуже ревнива, місцями, аж занадто.

Ми з Альфредом здружилися. Я почав часто до нього заглядати й помагати з живністю, а він постійно мене чимось пригощав: то свіжоздоєним молоком, то випивкою, то ще чимось. Навіть, по моєму проханню взяв до себе на роботу двох людей з мого взводу. Елеонора такій дружбі була не проти, але от Едмунд був цьому не дуже радий. Хоч і старався не подавати вигляду. В принципі, це й не дивно, якщо враховувати його амбіції щодо відновлення нашого взводу.

***

Стояв теплий весняний день. Робота в Гарсісі стояла повним ходом. Едмунд, знаючи, що зараз у мене обід, відправив за мною дітвору. Сказав, є до мене розмова. Як і було передано, він ждав мене в центрі містечка, на площі біля фонтану. Коли я його побачив і підійшов, він не став тягнути кота за хвоста й почав:

– Що, Джоне, думаєш? Слід нам залишатися тут чи варто потроху збиратися в бій?

Чесно кажучи, мене такий початок розмови злегка напружив. Я, звичайно, очікував, що Едмунд рано чи пізно почне за це діло розмову, та ще й з таким серйозним виразом обличчя, але все ж надіявся, що це буде пізніше.

– Тобі чесно сказати? - відповів я.

Він, не відриваючи погляду від неба, ствердно махнув головою.

– Добре. Слухай, я знаю, що ти хочеш зібрати нові сили та піти проти Ради. Я б теж хотів їм відплатити за скоєне. Однак, думаю, ти й сам бачиш, що нашим людям тут добре. Їх нарешті прийняли, як людей, як своїх, а не як солдатів, від яких можна очікувати всього, чи як ходячу зброю.

– Тобто ти пропонуєш осісти на зовсім? - в очах нашого командира чітко проскочила чи то злість, чи то сум.

– Трішки не так. Я й сам неодноразово думав про відплату. Я, як і ти, не можу змиритися з тим, як обійшлися з нашими підлеглими. Однак, якщо і йти на Раду з помстою, то я б брав з собою лише тих, для кого це в пріоритеті, а інших залишити тут. Все-таки, не забувай, Едмунде, що ми - ватажки, а тому ми повинні думати й про благо наших підлеглих.

– Тут ти цілком правий. - Його погляд спочатку опустився на землю, і через мить кинувся на мене. - Я, все ж, хотів би зібрати новий взвод і повернутися. І показати, що так з нами поводитися небажано. Ти зі мною?

– Ти ж знаєш. Я піду лише у випадку, якщо з тобою піде Елеонора. Інакше хотілося б за нашими вояками наглядати.

– Ти завжди був добряком в глибині душі. Я аж трохи заздрю, що головний тут я, а не ти. - На його обличчі з'явилася щира посмішка. - Подумай, все ж таки,  про це. Добре?

– Добре.

І він пішов. А я залишився, піднявши погляд до неба і роздумуючи про те, чи варто це діло нашого часу й зулись. А за цими роздумами й не відразу помітив чиюсь руку на лівому плечі. Елеонора. Вона любила так до мене підходити.

– Він і з тобою пробував говорити щодо повернення?