Закоханий циклоп (фреска третя)

Червонобокі кораблі мирно спочивали біля берега.

Одіссей сидів на палубі, спершись спиною на щоглу, і розглядав скарби, що лежали у відчиненій скрині.

Тут були чудово оздоблені келихи, персні незрівнянної краси з червоного золота, в яких палали криваво-червоні, білі та блакитні самоцвіти, витонченої роботи кинджали, браслети, золоті й срібні прикраси.

Усе це мерехтіло у променях вечірнього сонця, та мало тішило свого власника.

Тепер він був казково багатим, але багатство це майже втратило для нього свою ціну.

Не вагаючись, він віддав би всю скриню разом із її вмістом лише за те, щоб ступити на кам'янисту, припалу пилом землю любої його серцю Ітаки. Туди, де вітер колише тополі, платани й кедри. Де в тіні фінікових пальм аеди та лірники співають свої одвічні пісні. Де лежить рідна, зорана його руками земля. Де стоїть дім і є плуг, за яким він колись провів стільки днів.

Усі скарби цієї скрині він без жалю віддав би за одну-єдину мить — за можливість притиснути до серця свою кохану Пенелопу і дорогого сина...

З берега долинули вигуки.

То поверталася команда. Воїни несли туго набиті мисливські торби й гострі списи, а за плечима тягли шкіряні мішки зі здобиччю. Острів ряснів дикими козами. Їх уполювали так багато, що запасів м'яса мало вистачити надовго.

Вислухавши доповідь Крікса, Одіссей наказав відчалювати.

Матроси спінили воду червоними веслами й затягли бадьору, веселу пісню. Усі почувалися відпочилими, ситими й сповненими сил.

Почувши їхній життєрадісний спів, Одіссей усміхнувся й наказав віднести скриню до його світлиці.

Увійшовши всередину, він простягнувся на ложі.

Крізь відчинене вікно вітер доносив пахощі незнайомих квітів і трав. Море парувало, диміло легкою серпанковою імлою й мерехтіло срібними барвами. Десь удалині лунав крик самотнього птаха.

Кораблі проходили повз інший острів, значно більший за попередній.

Його круті схили густо вкривали дерева, а сам він нагадував голову якогось титана, одного з тих велетнів, що, можливо, стояли колись на боці Кроноса в його великій війні із Зевсом.

Здавалося, ніби той кам'яний велетень, зустрівшись поглядом зі страшною Горгоною, навіки закам'янів і занурився в морську безодню.

Над хвилями височіла лише його лобата скам'яніла голова.

Одіссей уже не лежав.

Він стояв біля борту, вдивляючись у темну громаду острова, що поволі насувалася з моря.

Якийсь дивовижний приплив сил, прихованої бурхливої енергії, нуртував у ньому, наповнюючи тіло й душу неспокоєм.

Він спостерігав, як сонце огортає лісистий берег багряним сяйвом.

Помітив тонку цівку диму за гостроверхою скелею й відразу зрозумів: острів заселений.

Хто живе там?

Відчуття невідомого, майже забуте за довгі роки мандрів, знову поманило його за собою, як колись у молодості.

Він навіть відсторонив від себе Амарос, струнку й гнучку нубійку, свою рабиню, яка майже безшумно підкралася ззаду, обвила його руками й пригорнулася оголеними грудьми до широкої спини.

Та думки Одіссея були вже далеко.

Там, за скелями й лісом, на незнайомому острові, його чекала чергова загадка.

— Не зараз, — коротко кинув Одіссей.

І відразу ж, навіть не озирнувшись, додав:

— Принеси мені меч. І попроси Крікса піднятися сюди.

***

Бравий воїн увійшов уже злегка похитуючись.

— Ну що, скуштував козлятини, старий рубако? — запитав Одіссей, примружено дивлячись на нього.

— Слухай, ванакте, це ж неймовірне вино! Наче нектар богів пив! Зроду такого не куштував! Звідки воно в тебе? — запитав Крікс, явно захмелілий.

Одіссей усміхнувся.

— Пам'ятаєш Ісмар? Пам'ятаєш дружину Марона, жерця?

— А-а, та жіночка! Та, що з такими пишними стегнами! О так, велика красуня, клянусь Зевсом!

— От, знову ти про своє, — зауважив Одіссей і посміхнувся.  — Так от, тоді мій гострий меч пощадив її. І честі її я не скривдив, хоча вона була моєю законною здобиччю...

Він на хвилину замовк, дивлячись удалину.

— Коли ми вже відпливали, мене наздогнала колісниця Марона. Старий жрець віддячив мені сімома талантами золота, срібною чашею і цим чудовим вином. Дивне воно. Солодке, мов медовий нектар.

Одіссей недбало махнув рукою.

— Та годі про це. До справи. Набридло мені сидіти на кораблі. Кортить пройтися цим островом. Серце підказує: тут ховається якась таємниця.

— Чи варто, ванакте? Недобра слава ходить про цей острів, — мовив Крікс. — Бачиш, навіть зовні він схожий на велетня.

Одіссей усміхнувся.

— Якщо боїшся, залишайся тут... Хоча я й без того бачу, що ти добряче перебрав вина. Будеш за старшого. Наглядай за кораблями й за островом. А мені добери з десяток людей — найтверезіших і найспритніших. Приготуй харчі в дорогу... І захопи амфору того самого вина Марона. Добре затули шийку, щоб не вивітрилося.