Голос у ночі (фреска перша)

Він любив море і боявся його.

Любив його безмежний простір, його пронизливу синяву, переливи блакитного, фіолетового й зеленого, срібне мереживо морської піни.

І водночас боявся його глибини та могутності, його підступної вдачі. Хвилі нагадували йому про зло, що таїлося в морській стихії. Море могло поглинути його, відправити до грізного Посейдона, а згодом і до похмурого царства Аїда, звідки немає повернення.

Та він любив і лагідність моря, коли винно-пінні води омивали тіло. Любив долати морську стихію сильними помахами рук, любив таємниці його глибин, далеких просторів і загадкових берегів.

Море манило й лякало...

Він згадав, як батько вчив його плавати.

***

Разом вони вийшли в море на світанку. Темний силует лодії погойдувався на гребенястих низьких хвилях. Осяйний Геліос, урочисто закривавивши обрій багрянцем, безшумною колісницею виїжджав із темної брами до небесного царства.

Хлопчик із хвилюванням спостерігав, як преображається світ.

Акрісій зі своїми воїнами тримався трохи осторонь, а батько, похмурий, із холодним блиском в очах, зірвавши з юнака хітон, наказав стрибати у воду.

Хлопчик боявся. Він зіщулювався від ранкової прохолоди й озирався на оселю Посейдона з потаємним жахом.

Тоді батько раптом схопив його руками, мов залізними кліщами, і, немов мале цуценя, жбурнув у холодну, пекучо-крижану глибінь.

Крик і жах злилися воєдино.

Темна товща води обійняла його сотнями колючих голок. Усередину ринула солона, огидна вода, і на коротку мить він побачив той інший світ: старого Посейдона й потворного, страхітливого Аїда, що сміялися з нього; дивовижних риб і нереїд. Усі вони кликали його до себе, у синю безодню.

І він, розриваючи обручі страху, що сковували тіло й душу, щосили замахав руками й ногами...

Потім він плавав і скавучав, мов цуценя, безупинно й безладно загрібаючи руками то до одного човна, то до іншого. Та Акрісій зі своїми воїнами, виставивши списи, зі сміхом відштовхували його, а батько спокійно спостерігав, як він, мокрий і знесилений, видирається на човен, щоб за мить знову сильним поштовхом скинути його у воду.

Нарешті, коли маленький Одіссей уже не міг розрізнити, де його солоні сльози, а де гіркі морські бризки, коли, смертельно втомившись, він спершу несамовито кричав, а потім лише хрипко стогнав і почав занурюватися на дно, батько схопив його за руку, виловив із води, жалюгідного й промоклого до нитки, й кинув на дно човна...

Відтоді в душі Одіссея страх перед морем жив поруч із захопленням.

Плавав він небагато й недалеко, але бачив, якими неосяжними є морські простори, і мріяв побувати в далеких краях, недосяжних для людської уяви. Там, де мешкає титан Океан, де Атлант тримає небесне склепіння, де живе Горгона і ростуть яблука Гесперид, про які він чув ще з дитячих років.

На той час Одіссей уже підріс і став значно хитрішим.

***

Битися мечем та києм учив його Мардоній. Битися мечем та жердиною учив його Мардоній. Перші двобої незмінно закінчувалися тим, що вістря меча впиралося йому в груди або під горло, тоді як його власний меч валявся десь під ногами.

Так тривало доти, доки одного разу Одіссей потай уночі не підпиляв меч Мардонія біля самого руків'я. Під час чергового поєдинку той раптом зламався. Ошелешений Мардоній дивився на блискуче лезо біля своєї шиї, а густа кров темно-багряними краплями падала в пил.

Іншим разом Одіссей припасував до руків'я власного меча ремінець і міцно обмотував ним зап'ястя. Тож вибити зброю з його руки було неможливо, попри всі старання Мардонія.

Батько не любив його витівок і хитрощів. Він невтомно викорінював їх, караючи сина батогом. Але Мардоній лише схвально поплескував хлопця по плечу:

— Хитрість у житті стане в пригоді...

***

Одіссей сидів на камені й дивився на море. Сьогодні воно було спокійне й рівне, наче гладеньке полотно. Та думки його були не про море, яким він удосталь наплавався за своє життя; не про рани, що нили на загрубілому, втомленому тілі; не про подвиги й не про багату здобич, яку віз із Іліона.

Думав він про кохану дружину, про сина Телемаха, який тепер уже став дорослим юнаком. О боги, скільки стадій і скільки років пролягло між ними!

Він розкрив свою величезну шорстку долоню, посічену безліччю рубців, і поклав на неї маленьку гемму із профілем Пенелопи.

***

Гордою й незалежною дівчиною зустрів її Одіссей біля джерела. Вона підставляла посудину під прозорі струмені води. А він, щойно повернувшись із полювання, просякнутий запахом кінського поту, псини й землі, змивав із себе пил.

Раптом побачив стрункі босі ноги.

Підвів погляд і завмер.

Чорне волосся, укладене на голові, було густим і пишним, маленький носик зухвало здіймався догори. Та найбільше зачарували його великі темно-карі очі. Йому здалося, ніби сама Геба дивилася на нього ніжно, але з глибокою гідністю

І відтоді Одіссей уже не міг забути ні її смаглявих тонких рук, ні пружних грудей, що виразно проступали під тунікою, ні легкої ходи, з якою вона віддалялася від джерела, несучи на плечі амфору. Вона йшла, плавно похитуючи пишними стегнами, яких не міг приховати від зацікавленого погляду навіть вільний пеплос.