1

-Тату, що це? – здригнувся Макс.

Маленький будинок на колесах стояв майже серед лісу. А всім відомо, що на півночі Швеції багато великих хижаків. Будиночок знову затремтів, брязнув замок. Батько підскочив до дверей, готовий захищати сина.

Двері відчинилися і в будиночок ввалився п'яний Томас.

-Ти здурів, Томасе? - обурився Роман.

-Ви мене обікрали! Обікрали! – варнякав Томасе.

-Коли? Що?

-О, ось! – і Томасе схопив зі столу упаковку пластикових склянок.

-Ти що, з глузду з’їхав? – схватив Томаса Роман. – Я вже місяць торчу у цій дірі, ти мені ще й копійчини не заплатив. А їжа? Ми домовлялися, що ти будеш нас годувати і що? Бутерброд на день?

-Ви мене обікрали. Не заплачу! Не заплачу! -Та пішов геть.

Роман подивився на Макса:

-Треба повертатися до Стокгольму, тут діла не буде.

-У нас грошей замало.

-Так, майже проїли все, що в Уппсалі заробили. Скотиняка. Але коли вчора будівлю розвалювали, я каністру бензину приховав, тож на дорогу вистачить.

-Впевнений?

-А що тут чекати? Він коли тверезий – ще нічо, а як почне пиячити… А тут ще його дружина накручує. Раніше він таким не був.- Заперли вагончик, закріпили замок на фаркопе «рено», сіли в авто та виїхали на дорогу.

Темрява. Зараз вони були десь в 150 кілометрах від Сундсваля. Маленьке село майже вмерло. Скільки тут залишилось сімей? Десять мабуть. Домівки були кинуті, їх зносили. Не магазинів, не заправки.

Доїхали до однієї з розвалених будівель. Роман загрузив паливо, подивився що ще можна взяти на продаж, аби хоч якось покрити цю невдалу поїздку на північ. «Ще й дитину за собою потягнув», - журився він.

Сів знову в автівку. Малий вже спав. Він завжди спить. Даром що підліток. Скотиняка, - повторював про себе Роман, згадуючи Томаса.

Син з ним був майже три місяця. Приїхав зненацька. Виріс. Але такий же тихий і впертий. Хто знає, що в нього на думці. У цьому віці діти ставлять дорослі питання, шукають себе. Але світу та

інформації надто багато, як тут знайти себе? Якщо не втратиш те, що маєш, вже пощастить.

Роман мріяв показати Максу Швецію у всій красі. Поїхати до Уппсали на музичний фестиваль, погуляти Гамластаном у Стокгольмі, накупити сувенірів і всяких шиндриків. А ще рибалка, казкова рибалка на острові Готланд. Білий пісок, холодні хвилі і крик чайок на світанку.

Але почалася чорна смуга. На прибиранні помер господар від ковіду. Старий угандієць, хитрий лис, брав на роботу іноземців без розбору. Платив мало, але робота була завжди, навіть у вихідні. Йому було років вісімдесят, а він примудрився половину баб-емігранток трахнути в місті. Здавалося, його енергія – енергія безсмертного. Але ковід зжер його за два тижні.

Бізнес успадкувала донька Єва. А вона, яка виросла у Швеції, все робила за правилами, і з емігрантами справ мати не хотіла. Було ще кілька місць, будівництво, авторемонт, але там теж не клеїлося. Грошей не вистачало катастрофічно, тож він із сином мотався по всій країні, працював де тільки міг, але все було погано. За цей час Макс побачив найгірші сторони життя нелегалів. Побував, як то кажуть, на темній стороні заробітчанства.

Так, треба повертати сина в Україну, тим паче що школа вже три неділі по тому почалась.

-Пі-пі! - блимнула фарами їдуча автівка Філіпа.

У цьому селі давно не було поліції. І цей дев'ятнадцятирічний телепень Філіп вирішив, що він стежитиме за порядком. Розфарбував своє старе «вольво» у кольори поліції, повісив мигалку і щовечора катається селом. Хоча кататися тут особливо і ніде. Через нудьгу Макс та Філіп потоваришували. Самозваний поліцейський вивчив: "Слава Україні", а Макс підтягнув англійську.

Автівки розминулися. Роман виїхав з села на трасу до Сундсваля. Якщо до ранку доїдуть, зможуть поснідати десь у «Білтемі». З цим Томасом майже не голодували, хоча ж обіцяв, що буде нормально годувати.

Поки на трасі лише ліс. Тут так мало населення, що навіть автобуси не ходять. Рай для тих, хто хоче бути подалі від людей. Але не для них, українців, коли потрібна робота і нормальні магазини.

Роман приїхав до Швеції до пандемії. Прострочив термін виїзду вже

давно. Але у Швеції була робота. І він міг посилати гроші родині. Як і багато хлопців тут. Звідки б вони не були, з Києва чи Харкова, Ужгорода чи Чернівців, працюють по чорному, й шлють гроші родинам.

Так, вони нелегали. А що робити? Мало того що пандемія, мало того що роботи в Україні немає, так вона, влада, ще й квартирну платню підняла, банки людей пресують, колектори катують. Нема українцям життя на вітчизні, нема. Ось і їздять по світу в пошуках кращої долі декілька століть поспіль.

Та й якщо Роман зараз виїде зі Швеції, в Європу не скоро потрапить. А як заробляти вдома – не знав. Багато років вже не знав.

Машина здригнулася. Якого дідька!

- Що трапилось? – прокинувся малий.

- Ремінь генератора порвався.

- Що робити будемо?

- Поки нічого. Ми проїхали село, Бода. Кілометрів десять звідси. Вранці підемо туди.

-А зараз? – турбувався хлопчик.

-Зараз спи. Я ковдру тобі з вагончика принесу. Машина швидко остине.

- Тату…

- Не лякайся. Навряд чи ведмеді чекають мене на трасі. Але сам особливо не висовуйся.

Все так дивно вийшло. У дитинстві Макс майже не бачив батька. Але все одно вважав себе щасливчиком. Його батько був на заробітках. Але мама була поряд. А у його друзів мами працювали на заводах у Чехії, на збиранні автівок. Друзі не знали не матусь, не батьків.

А потім тато близького друга приїхав з Німеччини і помер від коронавірусу. Яким був його друг тоді? Мав сумувати. Але він не сумував - адже він майже не знав батька. І саме це лякало.

«Чи знаю я свого батька?» – питав себе Макс.

Через це він тут? На півночі холодної країни. А може через матір? Вона постійно вимагала, щоб хлопчик визначився. Далі вчитиметься у школі, чи піде в училище? Що він міг сказати? Він не знав, чого хотів. І не розумів, чому обирати повинен саме зараз. А якщо подумати, його батьки навчалися в університетах, потім важко працювали стільки років і що? Ледве зводять кінці з кінцями. Який сенс у такому житті?