◣2◢

Микола вимкнув фари і, схилившись на кермо, почав вдивлятися в ліс довкола, примружуючи очі.

— Чому ми стали? — насторожено поцікавився Руслан.

— Коли двигун не працює, то машина, як правило, зупиняється, — чоловік усміхнувся. Йому було близько сорока років, хоча виглядав він значно старшим, через глибокі зморшки на обличчі. Він виклав руки на кермо: натруджені, шкіра на них була грубою, з мозолями на долонях, і потрісканою та обвітреною на зовнішній поверхні. У тьмяному світлі салону руки виглядали дещо моторошно, і Руслан, котрий дуже добре їх бачив, озирнувся назад, до Анютки й Лани, та кивнув на Миколу, показавши свої долоні, натякаючи, щоб вони звернули увагу на водієві. Дівчата витягнули шиї, але руки вони бачили погано.

— Не смішно якось зовсім, — обурився хлопець.

— Іти збирати дрова?.. — запитала Тетяна. У тиші салону її голос пролунав розгублено й майже приречено.

— Якщо є бажання, — кивнув Микола.

Іти поночі по дрова до лісу, в Різдво, під снігопадом, не хотів жоден пасажир в мікроавтобусі, та й “збирачі” були ще ті: Тетяна і Анютка — школярки-старшокласниці, котрі виросли у кам’яних джунглях міста і пікнік у парку вже сприймали за “вихід на природу”, а нічний зимовий ліс видавався для них занадто екстремальним зануренням у світ природи, майже курсом виживальників; Лана й Руслан — колишні однокласники, студенти-першокурсники, котрі пропадали влітку на кримських пляжах, і хоч час від часу підіймались у гори, але на ніч обов’язково поверталися до благ цивілізації, бо цінували комфорт набагато більше, ніж романтику ночівлі в наметі в безпосередній близькості з природою; Віктору і його дружині Олені було по двадцять п’ять, корінні кияни, котрі не так часто бували в лісі, лише іноді виїжджали збирати восени гриби, обов’язково з тими, хто добре орієнтувався у місцевості. Олена була при надії, подружжя чекало на свого первістка, і ні про який збір нею дров не могло бути й мови. Вона знервовано поглянула на чоловіка, котрий сидів поруч із нею на передньому сидінні буса, той накрив її руку своєю і щось прошепотів на вухо. Вона кивнула, перевела подих і втупила погляд на пластівці снігу, що вкривали лобове скло.

(Надворі був 1997 рік: про мобільні телефони чули, бачили, але ніхто з присутніх тоді ще не мав такого звичного сьогодні пристрою, та й якби мали, то в лісі в той час він би мало чим був корисним.)

Микола озирнувся, оцінив мовчазні переглядини розгублених пасажирів салону.

— Ми ще не дуже далеко від’їхали, можна пішки повернутися, раптом що. Йти прямо дорогою й нікуди не звертати, — сказав чоловік і посміхнувся, побачивши приголомшені погляди. Він знову сів рівно, відкинувся на спинку водійського сидіння та зітхнув.

— О, клас. Уночі по лісу на підборах я ще не гуляла, — протягнула Лана.

— Так, на підборах буде не дуже зручно, — погодився Микола.

— А тут вовки є? — із відчутним тремтінням у голосі запитала Анютка, озираючись на дорогу, що добре проглядалася через скло задніх дверцят (багажника) та, взявши Лану за руку, напружено завмерла в очікуванні відповіді.

— Вовки? — перепитав Микола, закинувши руки за голову. — Є. Тут багато чого є: дикі кабани, лосі, козулі, рисі… примари різні.

— Примари? Це ви нас полякати вирішили? Перевірити нашу віру? — задерши носика, запитала Тетяна.

— Бог і так бачить серце кожного, навіщо мені перевіряти вашу віру? — посміхнувся Микола.

— А що з двигуном сталося? Чому він заглух? Чому ми сидимо і не намагаємося розв'язати проблему? — запитав Руслан.

Він не розумів причину зупинки. Був упевнений, що машина не зламалася, бо ніхто нічого не смикав і не ліз під капот. Микола й Віктор з дружиною спокійно сиділи на передньому сидінні та виходити щось оглядати не збиралися.

— Нема проблеми, Руслане, заспокойся. До нас має приєднатися ще один чоловік. Він не з церкви, але дуже просився потрапити до села, в яке ми їдемо. Ми його чекаємо, — пояснив Віктор, озирнувшись назад, а Микола засміявся.

— А якщо машина раптом дійсно зламається, то як довго тут можна чекати допомоги? — якомога спокійніше поцікавилася Лана з заднього сидіння.

— Не часто тут хтось проїжджає, — зітхнув Микола, — а якщо ще й непогода, то сюди мало хто сунеться без поважної причини.

— І були трагічні випадки? — пропищала Анютка.

— Кілька років тому, теж під Різдво, снігу накидало вище колін. Ото як почало мести з обіду, то аж до ранку не вщухало. Тоді ще люду в цих селах трошки більше жило, тож їздили ранком на роботу, а ввечері — додому, хто виїхав і не жив тут, то приїздив до батьків на свята. Дороги тоді так замело, що їхати було просто неможливо. Грузли в заметах колеса, а сніг все сипав і спинятися не збирався. Таке мело… — чоловік знову зітхнув. — Застрягли тут машини, небагато: п’ять чи шість. Всі розуміли, що виїхати самостійно не вдасться нікому, а лишатися в машинах — не варіант. Люди повиходили, зібралися докупи. Почали вирішувати, що ж їм всім робити. Уранці мав їхати хлібовоз, і перед ним точно мали були пустити трактора, щоб прочистити дорогу… а до ранку ще треба досидіти та не змерзнути...

— Почали збирати дрова? — вже знаючи відповідь, запитала Тетяна.

— Почали, — погодився Микола. — Розбрелися, назбирали, але розвести багаття у хуртовину не так то й просто. Нічого в них не виходило. Була навіть ідея нарубати гілок і побудувати якусь халабуду… але сокиру мали лише одну, і це будівництво могло тривати аж до Великодня.

— Вони позамерзали? — приголомшено запитав Руслан.

— Ну… аж до цього не дійшло. Люди понастягували дрова й гілки — маю сказати, що у завірюху це дуже нелегка справа. Будівництво не йшло теж, але треба було щось робити, бо ж у машинах їхало трійко малих дітей: в одній родині — двоє дівчаток, старша з яких тільки пішла до школи, а ще хлопчик, років трьох... Аж тут один хлопчина тягне гілляку та й каже, що трохи углиб лісу нібито є якась споруда… зруйнована, але, здається, там можна сховатися, бо є стіни. Пішли, поглянули — точно є! Кам’яна хатинка якась стоїть, усередині видно, що колись горіла, дах де-не-де провалився, але пересидіти до ранку в ній точно можна. Перейшли всі туди, затулили діри від вікон гілками й дошками, що знайшлися всередині, розвели багаття і отак біля тепла досиділи всі до ранку.