◣1◢

Зала Дому молитви була схожою на вулик, у якому всі сновигали й метушилися, виконуючи свою роботу: тривала підготовка до Різдва.

Вулик гудів від розмов та сміху, що періодично вибухав то в одному, то в іншому кінці приміщення, а потім стихав під закликами не відволікатися, прискоритися, бо ж ще має відбутися репетиція хору.

По всьому проходу між рядами стільців у великій залі були розкладені гілки зі штучних ялинок, з них молоді брати (під керівництвом дружини молодіжного пастора) формували круглі вінки, використовуючи тонкий металевий дріт, яким прикручували їх до основи. Хлопці встигали робити роботу і шкоду одночасно, прив’язуючи шнурки одне одного дротами до вінків чи чіпляючи гілки до ременів на штанах, і ті потім повисали позаду жертви пухнастим зеленим хвостом. До сформованих вінків ще додавали по кілька гілочок з живих ялинок, для запаху, і далі зелене колюче коло потрапляло до рук молодих сестер, котрі прикрашали їх великими яскраво-червоними бантами та срібними стрічками.

— Густо не чіпляйте, зараз моя Анютка приїде і привезе парчу, зробимо ще бантиків, — повідомила одна з сестер, піднісши наступну партію готових прикрас, які робили старші сестри за столом, на якому під час зібрання зазвичай встановлювався пульт для апаратури.

— Золоті чи срібні? — уточнила інша, прикручуючи бант.

— Мають бути золоті, але чи знайде, — знизала плечима перша і пішла назад до столика.

— Сподіваюся, що золоті, так буде більш нарядно.

Сформувавши достатню кількість круглих вінків, молоді брати почали робити гірлянду для прикрашання поручня сходів і арку, котру збиралися почепити над вхідними дверима церкви. Аби звільнити більше простору, почали складати та відсовувати стільці. Ці пертурбації сполохали іншу групу молоді, котра не брала участі в прикрашанні, змусивши всіх її членів, разом з гітарами та збірками, піднятися на сцену, до кафедри та піаніно.

— Та що ж ви всі такі широкі? Мало того, що прийшли не у свій час, ще й заважаєте готуватися, — бурчав русявий юнак, забираючи зі стільців аркуші з текстами пісень.

— Русланчику, у нас не виходило зібратися раніше, бо тут була репетиція вистави на Різдво, — огризаючись, пояснював його ровесник, складаючи стільці та відставляючи їх до стін. — А тепер от ви прийшли, стовбичите без діла. А прикрашати коли?

— Не виходило… і ми тут із ділом! — Руслан ображено підтис губи та, насупившись, пішов на сцену, куди перемістився хор та музиканти групи прославлення.

Біля регента (керівника церковного хору) стояв молодіжний пастор, котрий до цього довго розповідав, що церква отримала запрошення взяти участь у святкуванні Різдва в одному віддаленому селі, з якого майже виїхала молодь, лишилися переважно літні люди, серед яких є їхні брати та сестри в Христі, що було б добре відвідати їх у таке радісне свято та відвезти для них подарунки й різні гостинці. Можливо, доведеться заїхати ще кудись, тому ця поїздка може затягнутися в часі, і невідомо, якою буде погода: обіцяли снігопад, тож слід врахувати, що, можливо, доведеться лишатися з ночівлею там і повертатися лише наступного дня.

— Є охочі? — усміхнувшись, запитав молодіжний пастор. Він був високим худорлявим чоловіком із копицею каштанового волосся, котре трішки стирчало на потилиці, та веселими сіро-блакитними очима. Пастор споглядав, як півтора десятка людей раптово почали вивчати свої нігті, взуття і замислено розглядати щось на стелі та стінах.

На Різдво до церкви, як правило, приїжджають гості: багато молодих сестер і братів, з якими можна було цікаво і весело провести час, тому їхати у якесь далеке вимираюче село великого бажання ніхто з молоді не мав.

— Зрозуміло, — усміхнувся молодіжний пастор. — Отже, будемо призначати добровольців.

Колективний стогін зірвався з вуст усіх претендентів.

— Ти вже думав над програмою та складом учасників? — поцікавився регент.

— Так. Мені на виїзд потрібен буде клавішник і гітарист.

— Стривай, ти що, хочеш розділити групу прославлення? — здивовано перепитав регент.

— Олексію, а в чому проблема?

— Як я пам’ятаю, то “плодіться та розмножуйтесь” було сказано не про групи прославлення, — насупився регент. — Я не можу віддати тобі Сергія, він потрібен мені на святі, і Ігоря теж не можу...

— Я не прошу в тебе ні Сергія, ні Ігоря. У тебе мало не половина хору грає на фортепіано, я не бачу проблеми взяти когось із них.

— Вікторе, я не зрозумів… ти хочеш переполовинити хор? На Різдво?!

— Не переполовинити, а забрати лише пару голосів, — усміхнувся молодіжний пастор і поглянув на дівчину, котра відійшла з Русланом до піаніно та, поклавши аркуші на кришку, виправляла олівцем акорди, котрі хлопець написав не туди. — Лано, поїдеш з нами?

Почувши своє ім’я, дівчина насупилася і, не піднімаючи голови від аркушів, поглянула на Віктора спідлоба так, що його щира усмішка відразу ж зів’яла.

— Ти ж любиш їздити, — додав він, трохи піднявши брови, виправдовуючись і вмовляючи її водночас.

Нависла пауза. Лана грала на піаніно, співала альтову партію в хорі та була близькою подругою дружини молодіжного пастора — ідеальне поєднання для виїзду.

— Добре, поїду, — насуплено кивнула дівчина.

— Ні-і-і-і… тільки не Лана! — застогнав Олексій. — У мене й так мало альтів, всі похворіли!..

— Олексію, це для справи, ти маєш розуміти.

— О, а я можу поїхати гітаристом, — усміхнувся Руслан.

— Ти впевнений? — пастор скептично скривився. Руслан лише нещодавно навчився грати на гітарі, і брати його на виїзд було трошки ризиковано: хлопець може розгубитися, хоча пастор чудово розумів, що саме такі випадки добре стимулюють вдосконалювати гру. Віктор колись і сам учився в схожому темпі, бо тоді зовсім не було кому грати... Тепер у церкві є багато талановитої молоді — і він закинув гру.

— Я з ним порепетирую, — вступилася за хлопця Лана, і молодіжний пастор погодився. Руслан жив неподалік від неї (колись навчалися в одній школі), і вони мали можливість додатково зустрічатися для підготовки, бо ж до поїздки залишалося всього лише кілька днів. Хай готуються. Раптом що — і хлопець не зможе грати на гітарі — клавішника буде більше, ніж досить. У Лани це далеко не перший виїзд.