Блуд

Максим акуратно дістав з рюкзака здоровенну книгу з жовтими аркушами. Всі товариші в шкільному гуртку миттю приклеїлися до такої неймовірної знахідки.

– О, Максиме, на цей раз ти здивував навіть мене, – посміхнувся вчитель.

– Так, вчителю, ця книжка дісталась бабусі від її бабусі. Тут багато різноманітних історій про монстрів. Дивіться, навіть Перун присутній, про якого на минулому зібранні ми говорили.

– Так-так. Цікаво, - став з місця вчитель та підійшов до третьої парти. – Я теж хочу подивитися.

Поступово клуб «Української міфології» поринув в захоплюючі розповіді про чудовиськ з книжки. Учні із захватом роздивлялися чудернацьких істот. І мавки, і водяні, і перевертні… Всіх вдалося обговорити, навіть давньослов’янським богам дісталося від нищівної уяви сучасних школярів.

– А я, – із захватом заявляв Гришко. – Я стану богатирем та з легкістю переможу кожну потвору з цієї книжки. От побачите…

– Ха-ха, та це ж лише вигадки, чого ти такий схвильований? – знітився Роман.

– Все, досить сваритися, – осадив хлопчаків Дмитро Іванович. – Максиме, залишиш книжку мені до наступного збору клуба? Я не проти трішки детальніше вивчити описаних в ній створінь.

– Так, – і посміхнувся.

– Добре. Трохи розслабилися, а тепер повертаємося до нашого завдання, - нагадав вчитель учасникам клубу про скору виставу. – Ви ж хочете зберегти клуб «Української міфології», значить повертаємося до репетиції вистави.

– Ну добре, – різко змінився настрій в більшості дітлахів.

– Ну, ніякого суму. Ще три тижні, а там… а там будемо займатися тими речами, які нас цікавлять.

– Вчителю, а нащо доказувати адміністрації школи, що наш клуб приносить користь? Я помітив, що і всі інші гуртки також щось готують.

– Максиме, добре, що ти спитав, – а потім звернувся до дюжини школярів, які повільно повсідалися на свої місця. – Ми власноруч створили гурток, придумали правила. А тепер нам варто довести школі, що це корисно для навчання. Ви знаєте, що більшу частину плакатів богів та монстрів ми купили за власний кошт. Правильно?

– Та-а-ак, – в унісон відповіли дітлахи.

– Якщо ми покажемо достойний виступ, то і школа зможе допомогти нам, – побачив блиск в очах школярів. – Саме так, якщо ми добре виступимо, то школа зможе виділяти фінансування для клуба. І тоді мрія поїхати в Полтавський музей може стати реальність.

Діти за лічені секунди загорілися. Всі дванадцятеро учасників клуба обожнювали різноманітні історії, легенди та міфи рідного краю. Вони загомоніли, тільки-но почули про музей та почали уважніше вчитуватися в підготовлені вчителем репліки.

– Дмитро Івановичу, а хто такі, – і опустила оченята Марійка в аркуш. – …пе-си-го-лов-вці? Я про них інколи чула, але ні разу так і не змогла зрозуміти, хто це?

– Добре, що спитала… Так, – похлопав в долоні. – Марійка задала цікаве питання, щодо песиголовців. Хто хоче почути від мене про них?

– Я, я. – миттю дванадцять дитячих рук були піднятими.

– Чудово, – посміхнувся вчитель. – Значить так, песиголовці – це міфічні істоти, які мали тіл людини, а голову вовка. Зазвичай вони досягали більше двох метрів. Ці міфічні істоти досить часто фігурують в легендах Західної України.

– А людей… людей вони їдять, - різко перебив вчителя Роман.

– Хм… дай подумати… – приклав вказівний палець до щоки. – В деяких легендах вони не лише їли людей, але й могли перевтілюватися в тих, кого з’їли.

– Крутяк, – пролунало в класі.

– Значить, – підняла руку Марійка. – Ми не будемо робити виставу про мавку з квіточками та тваринками?

– Марійко, про мавку так часто створювали вистави, що вона навряд зможе принести нам очікуване фінансування від адміністрації школи.

– Але ж… не хочеться, щоб в нашій виставі були такі страшні монстри, – нахилила голову дівчинка.

В класі запанувала тиша. Ніхто не наважувався мовити і слова. Вчитель помітив, що настрій серйозно змінився. Треба викручуватися, якось повертати добру атмосферу в класі.

– Добре, якщо так, то даю кілька днів знайти таких міфічних істот, що зможуть стати повноцінними героями вистави. Сьогодні – понеділок, тому в четвер я чекаю від вас цікаві пропозиції.

– Та ну, - миттю заволав Євген. – Так не чесно, у вас така книжка цікава, ви точно зможе перемогти.

– В такому випадку, книжка буде в мене до четверга.

– Ні, я і без неї зможу щось нарити в центральній бібліотеці.

– Тоді домовилися. Гришко, збери листи зі сценарієм, які я роздав.

Поступово до клубу «Любителів української міфології» почали приходити батьки дітей. Дмитро Іванович сидів за вчительським столом та з посмішкою прощався з кожним школярем. Просторий клас, в якому відбувалися збори членів клубу, закріплений за Дмитром Івановичем. Він обожнював українську міфологію, тому наважився замість типових портретів видатних письменників, обвішати все чудернацькими істотами та картинами, де хоч трохи розкривається різноманіття міфології рідного краю. Коли школярі вперше входили в такий дивний клас, то дивувалися з відкритими ротами.