Розділ 9. Переломний момент

Через кілька днів після важкої зустрічі з партнерами, ситуація була критичною. Костянтин і Каріна завершили роботу над переговорами, але щось не давало їм спокою. Вони добре знали: що б вони не вирішили зараз — це вже не просто про гроші. Це було про них.

Під вечір у кабінеті Волошина стояла тиша. Каріна сиділа навпроти, на столі розкидані папери, але її погляд був далеко не на них.

Костянтин теж мовчав. Він переглядав документи, але думки все більше відволікалися до того, що він не міг більше приховувати.

— Ми виграли цей контракт, — сказала Каріна тихо, немов самотньо вимовивши ці слова. Вона не радістно повідомляла, а скоріше спостерігала, що з цього вийде.
— Виграли. Але не тільки контракт, — відповів Костянтин. — Ми виграли час.

Вона підняла очі. Він не виглядав переможцем. Це був не той вигляд, який зазвичай носить людина, що святкує успіх. Він виглядав зніченим, ніби ця перемога не була його.

— І що далі? — запитала вона, знову дивлячись йому в очі. — З цим контрактом у нас ще більше ризиків. Нам треба буде тримати зв'язок із партнерами... і з нами.

— Я хочу, щоб ми залишалися командою, — сказав він, опускаючи погляд. Його слова не були стандартними: це було більше, ніж просто ділова пропозиція.

Каріна замовкла. Її серце пропустило кілька ударів. Вона не могла зрозуміти, що саме відчувала: здивування чи тиск, що давала її гордість. Тисячі думок линули в голові, але одна була безперечна: їхні стосунки стали важливіші за будь-який контракт.

Вона відповіла не так, як зазвичай — не жорстко, не з холодним розрахунком. Вона просто сказала:

— Ти не хочеш цього, Костянтине. Ти не хочеш бути відкритим до кінця.

Він глибоко вдихнув.

— Я боюсь. Але це не означає, що не хочу.

Ці слова зробили для неї більше, ніж усе, що він говорив раніше. Вони стали єдиними, які виявились правдою. Він боявся, і це не було погано. Це було людським. І саме в цей момент Каріна зрозуміла, що сама боїться, але й вона готова йти вперед.

Вона встала. Думки зібрались в голові, і вона зробила крок у бік його столу.

— Що ти хочеш від мене, Костянтине? — запитала вона, дивлячись на нього знову, тепер вже не з того відчуття боротьби, а просто — із бажанням зрозуміти.

Він дивився на неї довго. Його погляд був важким, повним сумнівів, але він не відвернувся.

— Я хочу, щоб ти залишилась. Не тільки на роботі, — відповів він тихо. — Я не можу без тебе. І я не знаю, як це пояснити, але я відчуваю, що без тебе все впаде.

Вона мовчала, сприймаючи кожне його слово. Тепер їй здавалося, що між ними вже більше ніж просто погляди і короткі зустрічі в кабінеті. Їхня сила була у тому, що вони більше не боялись показати свою вразливість один одному.

— Це складно, — сказала вона, знову сідаючи на місце. — Я хочу залишитися. І не тільки заради роботи. Але ти правий — це не просто про роботу.

Вона подивилась на нього. Її серце було важким, але в той же час — вільним. Вони обидва зробили крок на межу, де вже не було простого виходу.

— Тоді давай просто будемо чесними один з одним, — сказав він, повертаючи погляд на неї. — Це — єдине, що ми можемо зробити.

Каріна посміхнулась, і це була перша справжня усмішка за останній час. Вона відчула, що більше не треба тримати стіни між ними. Вони були готові бути разом, навіть якщо це означало подолати всі свої страхи.

— Добре, — відповіла вона, вперше за цей час без заперечень.

Вона не знала, що саме буде далі, але одне було точно: вони вже не зможуть залишатися на відстані.