Розділ 7. Межа

Тиждень пролетів швидко. Точніше, він просто втратив усі звичні рамки часу. Костянтин і Каріна більше не перетинались, лише по роботі. Їхні зустрічі стали звичними: короткі, але напружені, і кожен раз їхні погляди, хоч і мовчазні, говорили набагато більше.

Вона почала бачити те, що він ретельно ховав — страх перед власними емоціями. І хоча він не дозволяв собі показувати вразливість, вона відчувала кожен його рух, кожну мить вагання.

Він почав змінюватися, хоча й тримався за свої звички: холодний, відсторонений. Але за цією стіною вона бачила людину, яка боялась зробити крок вперед.

Каріна все більше думала про них двох. Іноді її погляд падав на його порожнє крісло в кабінеті, і серце несподівано сповнювалось сумом.

Це було надто складно — не піддаватися.

Однак — на наступний день вони знову зіткнулися з проблемою, яка поставила все під загрозу.

Партнери з іншої компанії, з якими вони укладали важливий контракт, раптово змінили умови. Вони вимагали додаткових інвестицій, і це могло призвести до величезних фінансових втрат. Костянтин не був готовий до таких змін, але водночас розумів: назад шляху немає.

— Ми втрачаємо можливість, — сказав він, кинувши погляд на папери, які Каріна принесла на підпис.
— І як ви хочете вирішити ситуацію? — запитала вона, сидячи напроти.

— Відмова — і ми втратимо усе, що витягнули за останні півроку. Прийняття — і ми можемо опинитися на межі банкрутства.

Між ними знову з’явилася та сама напруга. Лінія, на якій вони постійно балансували: між тим, що правильніше, і тим, що могло зламати їх обох.

— Я не знаю, що зробити, — сказав він, відкинувшись у кріслі, спробувавши заспокоїтись.
— Ви не самі в цьому світі, Костянтине, — відповіла вона з дивним відтінком м’якості в голосі. — Ви маєте команду.

Він довго мовчав. Не вперше в нього виникало це відчуття: вона була єдиною, хто не боявся ставити під сумнів його рішення, хто не боявся його оцінки.

Але цього разу вони були на межі.
І те, що він бачив у її очах — бажання допомогти, підтримати — змушувало його все більше сумніватись у своїй здатності тримати дистанцію.

Каріна встала і підійшла до нього.
— Давайте зробимо вигляд, що немає жодних правил, окрім одного: ми повинні бути чесними один з одним.

— Ви маєте на увазі відмовитись від угоди? — запитав він, не піднімаючи голови.
— Не обов’язково. Але ми можемо спробувати переграти їх. Виграти час. Я знаю кілька варіантів, які… — вона зупинилась. Її слова призупинились на межі. Вона замислилась.

Костянтин подивився на неї, і його погляд став ще більш проникливим.
— Ви справді готові ризикувати, Каріно? Це може все зруйнувати.
— Ми завжди ризикуємо. Але я вірю в цей проєкт. І в нас.

Вони замовкли. Всі слова, що залишались, — не вимовлені.

Костянтин підняв погляд і не міг не відчути — чи то вперше — справжню близькість. Її слова не були лише професійними зауваженнями. Вони дійсно про щось більше.
Про те, що вона вірить. І в нього теж.

— Можливо, ви праві, — сказав він тихо, нахиляючись до неї. — Давайте спробуємо.

І цього разу, замість того щоб йти у свою сторону, Каріна залишилась поруч. Той самий крок, який змінював усе. І обидва знали — не було більше місця для відступу.