Розділ 6. Близькість

Наступного ранку офіс зустрів її незвичною тишею. Колеги, зазвичай метушливі, тепер поглядали на Каріну майже з повагою — чи то після недавньої сцени в кабінеті Волошина, чи через інше, чого вона ще не розуміла.

Костянтина не було.
Уперше за місяць — запізнився.

І тільки об 11-й двері ліфта розчинилися. Він зайшов, як завжди зібраний, тільки замість звичної криги в очах — тінь втоми. І... щось інше.

— Пані Литвин, — злегка кивнув, проходячи повз. — Після обіду — до мене.

Не наказ. Не погроза. Просто — запрошення.

Каріна не знала чого чекати. Але в його голосі не було колишньої напруги. І її власне серце — несподівано прискорилось.

У його кабінеті все було, як завжди: порядок, приглушене світло, аромат кави.

— Я... — почав він, — хотів подякувати за вчора.
— Це нічого, — відповіла вона, сідаючи навпроти. — Просто палець. Просто розмова.

— Ні, не просто. — Він затримав на ній погляд. — Я не звик, що хтось бачить більше, ніж те, що я дозволяю.

— А я не звикла дозволяти, коли справа стосується почуттів.

Це було майже зізнання. І вони обидвоє це зрозуміли.

Кілька секунд мовчання.

— Ви хочете, щоб я зникла з вашого горизонту, — сказала вона напряму. — Ви хочете контролю. А я — загроза.
— Ви — не загроза, — м’яко відповів він. — Ви — виклик. І, можливо, вперше за довгий час мені не хочеться від нього тікати.

Ці слова застали її зненацька. Вона не знала, як на них реагувати.

— Ви справді не такий, яким себе показуєте, — прошепотіла вона.
— А ви — ще гірше, ніж я думав, — сказав він, але в голосі було тепло.

Вона розсміялася. Справжньо, щиро.

— Можливо, ми обидвоє починаємо знімати броню?

— Або зводити міст замість стіни.

Їхні погляди знову зустрілися. Цього разу — м’якше. Без битви. Без масок.

Каріна підвелася.

— Я піду. Бо якщо залишусь ще на хвилину — скажу щось, чого не мала б говорити.

— А я, можливо, почую те, чого не хочу знати. Ще не зараз.

Вона вийшла з кабінету з дивним відчуттям тепла. Як після дощу, коли повітря свіже і трохи тремтить.

А Костянтин довго дивився на двері, за якими щойно зникла вона.
І вперше подумав не про звіт, не про дедлайн, не про ризики. А про те, як сильно хочеться ще одну розмову.
Просто — ще одну хвилину поряд.