Розділ 5. Тріщина

П’ятниця затягнулась. Офіс поволі порожнів, світло гасло поверх за поверхом, і тільки на останньому поверсі ще світились вікна.

Каріна мала піти ще годину тому, але не могла відірватися від звіту. Підсумковий аналіз був складним, і вона не хотіла залишати його на понеділок.

Раптом — гуркіт. Щось гучно впало у сусідньому кабінеті.

Вона підвелася й нерішуче вийшла з кімнати.

Двері до кабінету Костянтина були прочинені. За ними — звук битого скла й тиша.

Каріна постукала легенько.

— У вас усе гаразд?

— Не заходьте, — пролунало зсередини, сухо, різко.

Вона, звісно, зайшла.

Костянтин стояв біля шафи, з похмурим обличчям. На підлозі валялися розбиті склянки — очевидно, коробка впала з верхньої полиці. Один уламок порізав йому руку, з пальця стікала кров.

— Я ж казав — не заходити, — сухо буркнув він, ховаючи руку.
— А я вас не слухаюсь. Ви вже звикли.

Вона швидко підійшла, взяла серветку з бару, обережно перехопила його руку.

— Дайте, я… — її голос несподівано став тихим.
— Це несерйозно, — він хотів відсмикнутись, але вона вже обмотувала палець серветкою.

— Усе, що кровоточить — серйозно, — відповіла вона.

Він дивився на неї — без сарказму, без маски. Її пальці торкались його руки — впевнено, обережно. І вперше здавалося, що в її дотику немає виклику.

— Ви часто залишаєтесь так пізно? — тихо запитала вона.
— Коли працюєш сам на себе — відпочинок — розкіш, — знизав він плечима.
— Ви ж не сам, — сказала вона, піднімаючи погляд. — У вас команда. Люди.
— Люди зникають, коли стає важко. Система — ні.

Каріна на мить замовкла. Потім дуже просто сказала:

— Це самотньо.

Костянтин хотів заперечити, але не зміг. Її слова боляче влучили в центр — туди, де давно вже не торкалися.

— У вас бували близькі люди? — спитала вона, неочікувано.
— Колись. Потім — залишились звички. Відстань — простіше.

Каріна відпустила його руку.

— Ви не машина, Костянтине. Я це бачу.
— І що ви з цим робите?
— Поки що — дивуюсь. Потім, можливо, захочу дізнатися більше.

Він спостерігав за нею, ніби вперше. Не як керівник. Як чоловік. Вона не боялася його болю. І це було небезпечно.

— Дякую, — тихо сказав він.

Вона вийшла. І цього разу — не залишила за собою напруги. Лише тишу, в якій народжувалась тріщина.

Уперше за довгий час він не відчув себе сам.