Розділ 4. Холод і лід

У нього був свій ритуал: приїхати першим. Увімкнути кавомашину. Пройтися офісом. Поставити все на свої місця.
Порядок — це те, що ніколи не зраджувало.

Костянтин сидів у кабінеті, поглядаючи на екран. Його пальці звично перебирав ручку, але думки — не були про цифри. Вони вперто поверталися до неї.

Каріна Литвин.
Вона була як скалка в пальці — маленька, але дратуюча. Її погляди, тон, вміння не мовчати, коли всі мовчали. Вона ламала його тишу. І це злило.

Але ще більше — лякало.

«Чому ти досі не звільнив її?» — запитав би сам себе. І не знайшов би відповіді.

Можливо, тому що вона — єдина, хто бачив його не лише як керівника.
Можливо, тому що її слова різали, але не били по гідності. Вона не боялась його — і це було... освіжаюче.

Він згадав інше обличчя. М’яке. Усміхнене. Його мати.
Колись вона казала:
— "Не бійся бути добрим, Костю. Люди не завжди скористаються цим."

Але вона помилилась.
Після смерті батька його добротою скористались усі: партнери, «друзі», навіть рідна тітка, яка вивела з рахунку останні гроші, поки він лежав у лікарні після аварії. Тоді він вирішив: більше — ніякої слабкості. Ніяких почуттів.

І він став саме таким, якого поважають, бо бояться.
Іншим він не дозволяв навіть наближатися.
Жінки поруч були красиві, ввічливі, тимчасові.

Каріна — була небезпечною. Не схожою на жодну. Не питала дозволу. Не запрошувала у свій світ — просто відкривала двері.

Стукіт.

— Заходьте, — сказав він, прибираючи погляд із вікна.

Каріна з’явилася на порозі, стримано елегантна, з папками в руках і викликом у погляді.

— Вам треба підписати звіт по департаменту.
— Ви знову щось переписали?
— Якби я не переписала — ви б точно запитали, чому я цього не зробила.

Він узяв документи, коротко переглянув.
— Ви виправили не лише цифри, а й змінили пріоритети в аналізі.
— Бо реальний прибуток — не завжди там, де пише бухгалтерія. І ви це знаєте.

Її впевненість роздратувала. І… щось інше. Тривожне.

— Ви граєтесь з вогнем, — тихо сказав він.
— А ви — живете в холодильнику. І здається, вам там затісно.

Їхні погляди зустрілись.
Він бачив у її очах вогонь — не романтичний, не м’який, а той, що спалює стіни.
І зрозумів: ця жінка небезпечніша, ніж будь-який бізнес-партнер.

— Вам варто бути обережнішою, пані Литвин.
— А вам — чеснішим, пане Волошин.

Вона вийшла.
А він ще довго стояв біля вікна, відчуваючи, як щось тріснуло в ідеальній крижаній оболонці, яку він вибудовував роками.