Розділ 5. Невпинний вітерець

Він народився там, де не було меж. Де світ ще не знав тиші, а небо дихало першим світлом. Вітерець був дитиною свободи — невидимий, але відчутний у всьому. Його не можна було спіймати, не можна було втримати. І він думав, що саме в цьому — його сила.

Він ріс у русі. З дитинства біг поміж гір, розгойдував колосся, грався з хвилями. Море завжди сміялося, коли він налітав з розгону — здіймаючи хвилі, наче дитину на руки. Хмари розступалися перед ним, птахи кричали його ім’я. І Вітерець думав, що він — потрібен усім.

Та що довше він жив, то сильніше щось кликало його далі. Він хотів знайти місце, де буде «краще». Де тиша не здаватиметься самотністю. Де не треба буде щодня доводити, що ти — потрібен.

Він літав світом — і в кожному місці його зустрічали інакше. В пустелі люди сердились:

— Ти женеш пісок нам в очі!

На півночі його боялись:

— Ти приносиш холод і бурю!

А в тропіках його майже не помічали.

— Тут мене не чують... — шепотів він сам собі.

І тоді Вітерець тікав. Далі, вище, швидше. Бо думав, що щастя — десь там, за обрієм, де трава зеленіша, де небо ближче. Але що далі він нісся — то менше лишалось у ньому пісні. Він розчинився у власних подихах, забувши, як це — просто бути.

Одного разу, коли йому здалося, що він уже бачив усе, він повернувся туди, звідки починав. Де колись пахло дощем, де річка співала, де стара верба тихо шелестіла навіть у безвітря.

Він опустився поруч, торкнувся її гілок, і вона ніжно прошепотіла:

— Я чекала тебе.

Тоді він уперше замовк. Не тому, що втомився, а тому, що більше не треба було тікати. Його більше не гнали далі горизонти. Він просто слухав — як трава говорить із дощем, як море дихає в унісон із небом, як життя продовжується навіть без нього.

І вперше відчув — він вдома. Без шуму, без доказів, без прагнення бути «деінде». І тоді він зрозумів: іноді щастя не треба шукати. Його треба помітити.

А найкраще для тебе — це те, що було твоїм з самого початку.