Розділ 3. Єдина Зірочка

Зірка висіла високо в небі, одна серед темряви і густих хмар. Вона була маленькою, тихою і надзвичайно сором’язливою. «Може, я єдина така?» — думала вона. «Може, ніхто більше не сяє так, як я?». У Сонця є Луна, у Хмаринок є Дощик, а мені немає подібних.

Щоночі люди на Землі дивилися на неї, загадували бажання, коли вона прокидалася і тихо світліла. Їй подобалося, що люди довіряли своє потаємніші бажання і мрії. Але водночас вона соромилася, бо не знала, як реагувати, так як окрім як вислухати, вона не вміла виконувати те про що її просили. Вона думала, що всі інші зорі десь далеко, невидимі, і ніхто на них не дивиться та ні про що не просить.

Дощ і туман накривали небо, хмари були такі густі, але Зірочку все одно було видно. Їй хотілося сховатися від усіх поглядів, від усіх очікувань.

Та раптом дощ скінчився, і хмари поволі розсіялися. На небі з’явилися інші зорі — сотні, тисячі, незліченні маленькі вогники, які мерехтіли поруч. Зірка здригнулася від здивування: вони всі були такі різні, але схожі на неї та всі світили так само красиво. Вона більше не була одна.

В цей момент Зірка відчула щось нове — сміливість. Вона перестала ховатися, її серце розквітло від радості. Тепер поруч були інші, і їй можна бути собою. Вона почала світити яскравіше, її промінь став сильнішим, теплішим, ніж будь-коли.

Люди на Землі більше не бачили лише її одну — вони дивилися на ціле море світел, і Зірка відчула, що її особливість тепер живе серед інших. Вона танцювала разом із зорями, мерехтіла сміливо і щасливо, відчуваючи, що тепер вона частина великого, світлого небесного світу.