Розділ 12

«Його сила завжди була не в ударах, а в тому, що він продовжував стояти, навіть коли весь світ валив його з ніг.»

Декілька днів минули на диво легко. Компанія ніби справді стала одним цілим — вони збиралися разом майже щодня: то після школи зависали в кав’ярні, то просто бродили вечірнім містом, сміючись і обговорюючи будь-що. Кожен із них знайшов у цій дружбі щось особливе, чого бракувало раніше. Навіть Мег, яка звикла тримати дистанцію, почала відчувати себе частиною великої й міцної сім’ї.

Того вечора вони прогулювались парком. Осінь уже брала своє — повітря було прохолодним, під ногами шаруділо листя, а над головою горіли жовті ліхтарі.

— Слухайте, у мене є ідея! — раптом озвався Ліам, у голосі якого завжди відчувалася якась невичерпна енергія. — Влаштовуємо вечірку! У мене вдома. У п’ятницю. Музика, їжа, трохи хаосу — ну ви знаєте.

Нейт одразу підкинув руку вгору, ніби це голосування.
— Я за. Давно пора!

— Я теж, — швидко додала Грейс, підморгнувши Олівії.

Дівчата жваво обговорювали, які страви можна приготувати, які пісні поставити в плейлист. Всі виглядали в захваті.

— Мег? — запитально повернулася до неї Олівія.

Мег ніяково посміхнулася й знизала плечима.
— Можливо… Але я ще не впевнена.

— Ти що, знову хочеш відсидітись? — пожартувала Грейс, але в її голосі прозвучала легка образа.

— Просто не знаю, чи це моє… — тихо відповіла Мег, і щоб уникнути зайвих розпитувань, вона перевела тему.

Кріс, який ішов поруч, кинув коротке:
— Подивимось. Може, прийду, може, ні.

— Ооо, два інтроверти! — розсміявся Нейт.

— Та розслабся, ми ж нікому не зобов’язані, — відрізав Кріс і заклав руки в кишені.

Поступово розмова стихла, і компанія почала розходитись. Друзі попрощалися біля перехрестя, кожен вирушив у свій бік.

Мег ішла додому й відчувала дивне хвилювання. Останнім часом її життя стало якимось теплим, наповненим людьми, яких вона вже встигла полюбити. Але попри це, у глибині душі вона все одно залишалася обережною. Їй було складно відпустити старі страхи — страх самотності, страх зради.

А Кріс ішов у протилежний бік, і його думки були зовсім іншими. Зовні він зберігав спокій, але всередині буря вже починала підійматись. Його серце тягнулося до тієї нової «сім’ї», яку він знайшов, але підсвідомо він знав: удома його чекає зовсім інша реальність. І ця реальність не пробачає таких слабкостей.

***

Двері в його будинок завжди здавалися холоднішими, ніж будь-яка ніч надворі. Кріс відчинив їх ключем і ступив у темний коридор. У повітрі стояв запах сигарет і дешевих напоїв. Кожен його вдих у цих стінах був важчим за попередній.

— Довго ти, — пролунав хрипкий голос із вітальні.

Кріс закляк на місці. Він упізнав би цей тон будь-де: не питальний, а звинувачувальний. Батько.

— Я з друзями був, — відповів він якомога спокійніше, але відчув, як пальці мимоволі стискаються в кулаки.

— З друзями? — у голосі чоловіка прозвучала насмішка. Він повільно підвівся з крісла, і пляшка в його руці дзенькнула об край столу. — Та які в тебе, чорт забирай, друзі? Хто там із тобою водиться?

Кріс мовчав. Він знав: будь-яка відповідь стане сірником для бочки бензину. Але батько не збирався зупинятися.

— Чув я… що ти постійно крутишся біля тієї… — він зробив паузу, наче смакуючи гидке слово, — дівчиська. Як там її? Мег?

У Кріса всередині все стиснулося.

— І що з того? — вирвалось у нього занадто різко.

Батько зареготав. Грубо, без краплі веселощів.
— «Що з того»? Ти, мій син, спадкоємець мого імені, а водишся з якоюсь непотріб’ю! Та вона тягне тебе вниз!

Кріс зробив крок уперед.
— Не смій так про неї говорити.

Ці слова вирвалися з нього раптово, і він одразу пожалкував. Бо бачив цей погляд. Очі батька темніли, коли він втрачав контроль.

— Ти перечиш мені? — тихо, майже спокійно запитав чоловік. — Ти, сопляк, ще смієш мені перечити?!

Наступна мить розлетілася на уламки: батько зірвався, схопив Кріса за комір і з такою силою притиснув до стіни, що повітря вибилося з його грудей.

— Я все життя працював, щоб ти мав дах над головою, а ти смієш витрачати свій час на всяке лайно! — його голос тремтів від люті. — Ти нічого не вартий! Нічого!

Кріс відчув, як у скронях стукає кров. Він не намагався вирватися. Він знав, що тоді стане тільки гірше.

— Пам’ятаєш, — прошипів батько й різко відпустив його, штовхнувши так, що хлопець ледве втримався на ногах, — пам’ятаєш, як я закривав тебе в підвалі? Це було не просто так. Це щоб ти навчився слухатися.

В голові Кріса різко спалахнули спогади: темрява, сирість, металеві двері, що грюкали за його спиною, і він, маленький, сам, зі сльозами на обличчі, які ніхто не бачив.

Його груди стискало так, що здавалося, він задихнеться. Він ковтнув повітря, намагаючись зібратися, але всередині все ламалося.

— Ти ненавидів мене… — прошепотів Кріс, ледве стримуючи голос. — Не як сина. Ти просто робив із мене мішень для своїх проблем.

Батько скривився, наче від лайки.
— Заткнись. Ти повинен бути сильним. Я зробив тебе сильним.

Кріс відчув, як по щоках палають сльози. Він зненавидів себе за це — він ніколи не дозволяв плакати на очах у нього. Але зараз нічого не міг удіяти.

— Ти зламав мене, а не зробив сильним, — видихнув він. — І все, що я маю тепер… це ненависть.

Його голос затремтів. І в ту ж мить батько знову замахнувся, але Кріс встиг відскочити. Він кинувся до дверей, навіть не обернувшись. Серце калатало, як божевільне.

Вибігши надвір, він вдихнув холодне повітря й сперся об стіну. Сльози текли, і він більше не намагався їх зупинити. Усе, що він тримав роками в собі, вирвалося назовні.

Він був сином людини, яка ніколи не любила його. І єдине, що зараз утримувало його від повного розпаду, — це думка про тих, хто останнім часом став для нього «сім’єю». І… про неї. Про Мег.