Розділ 10

"Деякі рани не видно ззовні — але саме вони потребують найбільше ніжності."

Двері відчинилися з ледь чутним скрипом. Кріс стояв на порозі, притримуючи дверну ручку.
Його вигляд змусив мої пальці трохи стиснутись у кулаки.
На щоці — чіткий фіолетовий слід. Над бровою — тонка подряпина, яку він, схоже, намагався замаскувати, але невдало.
— Привіт, — сказала я м’яко, але в голосі все одно вчувалося напруження.

— Ти... все ж прийшла, — його голос був хрипким, тихим, наче він не вірив, що я справді тут.

— Я ж казала, що прийду, — я трохи опустила погляд, щоб не розглядати його синяків.
— Мало хто робить те, що каже, — він відступив убік, даючи мені пройти.

Я увійшла до його будинку. Знову той самий запах: трохи старого дерева, свіжого прального порошку та якоїсь чоловічої парфумерії, яку він ніколи не наносить надто щедро.
Дім був такий, як і його власник — ззовні мовчазний, але зсередини наповнений незрозумілими сенсами, відчуттями й багатошаровістю.

— Проходь у вітальню, я зараз... — Кріс сказав це, пройшовши повз мене. Я помітила, як він намагається не шкутильгати.
— Тебе болить? — я зупинилась у дверях кімнати.
Він не обернувся.
— Та нічого страшного. Трохи більше вдарили, ніж зазвичай. Звик уже.
— Це звучить... дуже погано, якщо чесно.
— Повір, я чув і гірше.

Я підійшла ближче.
— Це через мене, так? Через ті плітки?

Кріс нарешті обернувся. У його погляді — злість, але не на мене.
— Це не твоя вина. Це їхні проблеми. Їхні комплекси. Їхня дурість. Мене вивертає від того, як легко людям судити когось, не знаючи нічого.
— І все ж ти втрутився. Навіщо?

Він опустив погляд. Кілька секунд просто дивився в підлогу, а потім — тихо, але чітко:
— Бо я більше не міг мовчати. Я бачив, як це на тебе впливає. І... я просто не хотів, щоб ти знову почувалась самотньою.

Мене мовби вдарило цими словами. Я не знала, що відповісти.
Натомість я опустилась на диван.
— Добре. Тоді скажи мені чесно. Навіщо ти весь цей час дозволяв людям думати, що тобі байдуже? Що ти сам проти всіх?
— Бо так легше. Бо коли ти нікому не потрібен, то й не має значення, коли тебе знову залишать.
— А ти хочеш, щоб тебе залишали?

Його губи трохи сіпнулись, і він прошепотів:
— Ні. Але я боюсь, коли хтось залишається. Бо тоді вже є, що втрачати.

На мить мені здалося, що в кімнаті стало тихіше. Його голос був таким тихим і ламким, що я відчула, ніби доторкнулася до чужої таємниці, яку він не хотів віддавати нікому. Це зізнання різонуло мене десь глибоко всередині, змусивши серце стиснутись. І саме тому я поспіхом потягнулася до звичного — до підручників, до цифр, до чогось, що не ранить.

Я взяла з рюкзака підручники, які принесла з бібліотеки, і розклала їх на столику.
— То як? Сьогодні математика чи ти плануєш сидіти в образі пораненого героя?

Кріс розсміявся. Справжньо.
— Ти безжальна, Мег.
— Я просто хороша в мотивації.

Кріс з натугою сів на крісло навпроти мене.
— Ну що ж, міс професорко, давай муч мене.
— Вперше чую, щоб хлопець сам просив, щоб його «мучили», — пирснула я сміхом.
— Угу, бо зазвичай мене мучать без мого дозволу. Це вже новий рівень згоди.

Я відкрила підручник, намагаючись не зірватись у ще більший сміх.
— Добре, генію математики, що буде, якщо з цього рівняння винести “x” за дужки?

Кріс на секунду задумався, а потім з серйозним виразом обличчя:
— Він вийде з дужок, грюкне дверима і скаже: “Я більше не можу в цих токсичних відносинах!”
— Боже, Кріс! — я розсміялась, прикриваючи обличчя долонею.
— А що? “x” теж має право на свободу вибору. Втомився бути невідомим!

— Ні, серйозно, — я намагалась зберігати спокій, але усмішка не сходила з мого обличчя. — Ти точно знаєш відповідь. Я бачила, як ти легко справлявся з такими задачами минулого разу.
— Можливо. А можливо, я просто намагаюсь тебе вразити своїм хистом до стендапу.

— Ну, скажімо так… ти маєш шанс. Але стендап поки що тягне на три з плюсом.
— О, яка жорстка оцінка. А ти точно не моя викладачка з алгебри? Вона теж мене так ламала морально.
— Ні, я краща. Я ще й з тебе знущаюсь з любов’ю.

Кріс засміявся, трохи поморщившись від болю. Я відразу стривожено підвелась:
— Знову болить?
— Та ні, це просто нервова реакція на твої жарти.
— Може, тоді краще я посиджу тихо, мов сиза хмара?
— Якщо ти хочеш зламати мені дух — будь ласка. Але тоді я скажу, що це ти мене била.
— Ах ось воно що! — я перехилилась до нього. — І хто ж тобі повірить, що я тебе побила?
— Я покажу синці й заплачу. Скажу, що я назвав “x” тупим. Усі повірять.

— Ідіот.
— О, звучить як комплімент із твоїх вуст.
— Звикай. В моїй системі координат “ідіот” означає “викликає посмішку”.
— Ага. То я тепер твій “координатний ідіот”?
— О, ти ще й самостійно виводиш похідні з наших діалогів. Прогрес.

Ми на кілька секунд замовкли, але в кімнаті повисла вже зовсім інша атмосфера. Наче все між нами стало трохи м’якшим. Наче між рядками цих дурнуватих жартів, де «x» тікав із дужок, почало пробиватись щось тепле й справжнє.

Кріс взяв підручник і, цього разу серйозно:
— Знаєш, коли ти поруч, навіть математика здається не такою… нудною.
— Ага, тому що я додаю трохи хаосу в твої рівняння.
— Ні. Бо ти — та змінна, яка все робить цікавішим.

Я притихла. Не очікувала почути щось настільки... щире.

— Мег? — Кріс глянув на мене трохи невпевнено. — Це вже було занадто?
— Ні, просто... я не звикла чути такі речі.
— Ну, то звикай. Я ж твій координатний ідіот.

…Кріс відкинувся на спинку дивану, кинувши підручник на стіл.

— Слухай, ну от чесно… — його голос став нижчим, без усмішки. — Ти, мабуть, часом думаєш, що я якийсь ідіот. І не в тому, жартівливому сенсі, як раніше. А такий справжній, з великої літери.