Розділ 9

"Деколи шлях до розуміння починається не з вибачень, а з мовчазного кроку до дверей, за якими тебе чекають."

Вулиця потроху занурювалася в сутінки, світло ліхтарів м’яко заломлювалося на мокрому асфальті після короткого дощу. Я щойно провів Мег до її дому. Вона не сказала, щоб я ішов — і цього вистачило, щоб щось усередині мене відлягло. Невеликий крок, але для нас — цілий стрибок.

Я йшов назад повільно, руки в кишенях, капюшон на голові. У голові — ще її голос, ще її тінь поруч. Вона мовчала більшу частину дороги, але в її мовчанні не було холоду. Швидше — втому. І я розумів чому.

Проте на повороті за перехрестям мою увагу привернули знайомі голоси.

— Ти бачив, як вона на нього дивилась? Тіпа вся така скромна, а насправді...
— Ага. Тихі завжди найгірші. Думаєш, вона вже з ним спить?
— Він її проводив, чувак. До самих дверей. Значить, вже точно щось було.
— Не вірю, що Кріс реально поведеться на таку.

Я зупинився.

Стояли троє. Я їх знав — старшокласники, один з футболістів, а двоє — просто ті, хто любив бути в центрі уваги. Раніше ми іноді перетинались. Тепер — ці «друзі» обговорювали Мег так, наче вона не людина, а якась... тема дня. І це ламало мене зсередини.

Я підійшов ближче, не кваплячись. Вони помітили мене, коли я вже стояв майже впритул.

— Повтори, — сказав я спокійно, але голос звучав як грім перед бурею. — Що саме ти сказав про неї?

Хлопець у кепці — той, хто говорив про “спить” — зробив вигляд, що не зрозумів.

— Та ти чого, Кріс? Ми ж просто розмовляємо. Нічого такого.

— Я сказав, повтори. Гучніше. Може, я не почув.

— Та досить, чувак, — інший засміявся. — Тобі шо, вона справді подобається? Вона ж сіра миша. Сірість.

Я вже не чув, що він ще там бурмотів. Усе, що я відчував — як кипить кров, як напружуються плечі. Вперше я відчув справжній гнів не через себе, не через свою гордість чи бійку, яку хочеться виграти. А через неї.

Через те, що її ім’я вони вимовляли з брудною усмішкою.

— Наступного разу, — я зробив крок ближче, і всі троє інстинктивно подалися назад, — хоч одне слово про неї з вашого рота — і зуби ваші збиратимете з бруківки. Я ясно висловився?

Ніхто не відповів. Їхня крутість щойно випарувалася, наче дим на вітрі.

— Валіть звідси.

Вони мовчки розвернулися і швидко зникли у темряві.

Я стояв ще хвилину. Серце билося гучно. Не від страху. Від злості, від того, що світ такий, яким він є. І що їй — дівчині, яка тримає біль за щільною стіною мовчання — доводиться щодня проходити через це.

Я ніколи не захищав когось ось так. Без вагань. Без роздумів.

І, здається, вперше я не жалкував.

Я повернувся додому пізно. Світло в коридорі вже було вимкнене — батько, як завжди, не дочекався. І, чесно, я навіть зрадів. Не хотілося зараз бачити ні його холодного погляду, ні слухати чергову промову про «слабкість» і «честь родини».

У кімнаті панував напівморок. Я впав на ліжко, не вмикаючи лампи. В голові ще крутилися ті голоси, ті слова про неї. Про Мег.

Що вона зробила, щоб заслужити такий погляд з боку? Нічого. Вона просто є. Пряма, чесна. І… надто світла для всього цього бруду, в якому я варився роками.

Я не міг заснути.

Сидів у темряві, слухаючи, як гудить ніч за вікном, і думав про її очі, коли вона йшла від мене в бібліотеці. Про те, як мовчки слухала плітки за своєю спиною . Про те, як не відштовхнула — навіть після всього.

Наступного дня я прокинувся раніше, ніж зазвичай.

Навіть не знаю чому — може, просто не міг більше лежати без руху. Вийшов з дому до школи на годину раніше, закинув капюшон і пройшов до спортзалу. Потрібно було виплеснути злість.

Поки в залі було порожньо, я тренувався до межі. Кулаки били грушу, тіло працювало без пауз. Піт заливав очі, але я не зупинявся. Не до тих пір, поки руки не затремтіли.

«Хоч одне її слово з вашого рота…»

Моя власна лють ще дрижала в мені, як відлуння.

Я не хотів її лякати. Не хотів знову зруйнувати те, що між нами хоч якось вирівнялось. Але тепер я знав: мені не все одно. І якщо вже я вліз у це — то до кінця.

Коли перший дзвоник розрізав повітря, я вже стояв у коридорі, притулившись спиною до стіни навпроти бібліотеки.

Чекав.

Можливо, вона прийде.

***

День почався так, ніби ніч нічого й не стерла. А може, просто я ще не встигла переварити те, що вчора відбулося.

Я йшла знайомою вулицею до школи, тримаючи руки в кишенях пальта. Осінь вже дихала холодом — тим, що не обпалює, але пронизує. Хмари пливли над дахами, не даючи сонцю жодного шансу визирнути.

На повороті біля старого клена я побачила знайому постать — Олівія, як завжди, йшла швидко, нервово перебираючи пальцями блискавку рюкзака.

— Гей! — я наздогнала її й торкнулась плеча.

— О, Мег! — вона зупинилась і на мить видихнула, наче саме мене й шукала. — У нас тут… компанія зібралась. Точніше…

— Я вже бачу, — пробурмотіла я, коли ми завернули за ріг.

Грейс стояла трохи осторонь, поруч із нею — Нейт у своїй звичній шкільній куртці та з тією самою півусмішкою. Але не насмішливою — цього разу вона була майже… щирою?

Поруч із ним — Ліам, руки в кишенях, розслаблений, але очі швидко ковзнули по мені, затримавшись на обличчі.

— Вітаю, леді, — він кивнув, ніби ми тут грали в якусь дивну рольову гру.

— О, почалось… — прошепотіла Олівія, стиха вишкірившись.

— Ми просто думали, — втрутився Нейт, поки я ще нічого не сказала, — можливо, сьогодні… ну, раз ви все одно всі разом, ми б теж приєдналися? Разом до школи, так би мовити. Без претензій, без задніх думок.

Грейс зиркнула на мене. Мовчки, але питально.

— Ви хочете нас провести… до школи? — я повільно підняла брову.

— А чому б і ні? — Ліам всміхнувся, спокійно, навіть трохи з викликом. — Просто… ми теж люди, Мег. Не всі з нас — повні виродки.