Розділ 8

«Розчарування болить менше, коли знаєш, що за спиною — ті, хто все одно стоятимуть поруч.»

Мег ішла коридором так, ніби шкільні стіни щойно втратили кольори. Кожне слово, кинуте побіжно однокласниками, здавалось їй шепотом за спиною. Погляди — колючі. Посмішки — натягнуті. Атмосфера — задушлива.

Вона не чула жодного чіткого речення, але її ім’я звучало мов ехо, що не дає спокою:
«Мег... і Кріс...»
«Він з нею? Та ну...»
«А вона не схожа на ту, що йому підходить...»

Це не були просто чутки — це було цькування, завуальоване в "дружню цікавість".

Грейс щось говорила поруч, та Мег не вловлювала зміст. Її думки металися між учорашнім поглядом Кріса, його мовчанкою сьогодні й цими набридливими плітками, які не мали початку, але мали зуби.

Мег вперше у житті відчула, як це — не належати самій собі. Бути темою для обговорень, мішенню для припущень. І водночас — бути одною, бо навіть Кріс, який міг би спростувати все одним словом, — мовчав.

— Хочеш, я поговорю з Нейтом? — запропонувала Олівія. Її очі палали, і Мег на мить захотілося погодитись.

Але що це змінить?

— Ні, — твердо сказала вона. — Ніхто ні з ким не говорить. Я сама з цим розберусь.

Вона знала, куди йде. І знала, що має сказати.

Кріс стояв біля своєї шафки, заглиблений у телефон. Коли вона зупинилася перед ним, не підняв очей одразу. Але, коли все ж подивився — не було там нічого. Ні злості, ні здивування. Лише байдужість, яку він натяг, як маску.

— Це твої друзі? — голос Мег був рівним. Надто рівним. Як перед обривом.

Кріс мовчав.

— Ти їм дозволив це? — її голос здригнувся лише на півтона. — Чи, може, сам сказав?

Він видихнув, наче втомлений.

— Не все крутиться навколо тебе, Мег.

Слова були, як ляпас. Рівні. Холодні. Влучні.

— Ні. Просто навколо тебе крутиться брехня.

І вона пішла. Не оглядаючись. І не помічаючи, як пальці Кріса судомно зімкнулися в кулак.

— Ти що, справді в це повірила? — Олівія вже наздогнала Мег у коридорі, коли та, зціпивши зуби, намагалась просто йти вперед. Ноги несли її самі — головне було не зупинитись, не дати очам набрякнути слізьми. Не тут.

— Я повірила в його мовчання, — відповіла Мег крізь зуби. — І цього досить.

— Мег… — Олівія розгублено озирнулась. — Він же не з тих, хто розпускає чутки.

— Але й не з тих, хто зупиняє друзів, — голос Мег уперше задзвенів болем.

Грейс, яка підійшла слідом, обережно поклала руку їй на плече.
— То що ти тепер робитимеш?

Мег зупинилася біля вікна. Світло сліпило, але вона не відводила погляду.

— Житиму, як жила. Тільки більше не думатиму, що за його мовчанкою щось є. Бо за нею — порожнеча.

У класі, за склом, хтось сміявся. Двоє учнів перешіптувались, показуючи в її бік. Мег це бачила краєм ока — і в ту мить у неї всередині щось надломилось. Але вона не дозволила собі цього показати.

Вона підняла голову.

— Ходімо. Я не дам їм цього тріумфу.

***

Кріс сидів у порожньому класі, спершись руками на стіл. Його щелепи були напружені, ніби він зціпив зуби ще на початку дня й досі не відпустив.

У голові знову й знову крутились її слова:
«Ти їм дозволив?»
«Може, сам сказав?»

Ні. Він нічого не дозволяв. Але й не зупинив.
Бо був занадто зайнятий тим, щоб не показати, наскільки йому болить.

— Вона думала, що я інший, — сказав він сам собі. І в цьому було щось гірке.

Нейт зайшов до класу, хлопнувши дверима.
— Чув, що ти став головною темою дня, брате.

Кріс не відповів. Він не дивився на нього. Просто стиснув кулак так сильно, що побіліли кісточки.

— Я не просив тебе встрявати, — голос Кріса був тихим, майже загрозливим.

— Ми просто розмовляли про вас хтож знав що нас хтось почує , — знизав плечима Нейт.

Кріс підвівся з місця різко, але не зробив жодного кроку до нього. Просто стояв, і в його очах щось горіло — не гнів, страх. Страх, що тепер усе втрачено.

— Навіть не дувайте її  чіпати .

Нейт розсміявся.

— Що, таки закохався?

Кріс мовчав.

— Ясно, — Нейт вийшов, усміхаючись. — Удачі, Ромео.

Кріс залишився сам. І вперше за довгий час відчув себе слабким.

***

У шкільному дворику, за головною будівлею, де завжди було тихіше, ніж на галасливому подвір’ї, зібрались Олівія, Грейс, Ліам і Нейт. Кожен із них тримав у руках пластиковий стаканчик з кавою, що давно охолола. Але розмова між ними була значно гарячішою.

— Ви серйозно не бачите, що відбувається? — першою заговорила Олівія, різко зупинившись і повернувшись до хлопців.— Вони обидва на межі, і це вже навіть не смішно.

— Ти про Кріса і Мег? — уточнив Ліам, піднімаючи брову. Його звична насмішкуватість в очах на мить зникла.

— А про кого ще? — не стрималась Грейс. Вона притулилася до поруччя, ховаючи погляд, ніби боялася, що його зустріч з Ліамом скаже більше, ніж слова. — Ви не помічаєте, як вони уникають один одного? Як напружено Мег мовчить, коли хтось згадує його ім’я? Це не схоже на звичайну сварку.

— Ага, — Нейт обережно відпив кави. — І як на мене, це все почалося, щойно по школі поповзли чутки.

— Ви ж нічого не… не розповідали? — голос Грейс затремтів, ніби вона боялася відповідей.

— Ти серйозно? — Ліам зітхнув. — Ми могли б, звісно. Але не цього разу.

— Ну дякую, — саркастично кинула Олівія.

На мить запанувала тиша, порушувана тільки далеким дзвоном велосипедного дзвіночка і вигуками з футбольного поля.

— Але погодьтеся, — сказав Ліам повільно, — щось там точно було. Інакше чутки просто не виникли б. Хтось щось бачив. Або… почув.

— Це ж не виправдання, — кинула Грейс. — Навіть якщо між ними щось було — вони обоє мають право вирішити, що з цим робити. А не розбиратись у чиїхось балачках, які з’являються швидше, ніж зникає цікавість.