Розділ 7

«Мовчання між нами кричить гучніше, ніж будь-які слова, що могли б усе пояснити.»

Усе, що було між нами вчора — його короткий погляд на фото, легка напруга в повітрі, коли він сидів поруч і вперто намагався вдавати байдужість, — усе це сьогодні зникло.

Наче ніч стерла кожен слід тепла, що між нами промайнув.

Шкільний коридор зустрів мене як завжди: знайомий шелест підошов по лінолеуму, уривки розмов, сміх, запах розлитої кави біля автомату. Усе було на своїх місцях — і водночас усе було не так.

Серед цього буденного фону щось тиснуло на груди, як перед бурею. Мене не покидало відчуття, що хтось грає у гру, правила якої ми не знаємо.

— Мег! — Грейс з’явилася раптово, як завжди трохи запізно, і схопила мене за руку біля моєї шафки. — Ти бачила?

Я не одразу зрозуміла, про що вона. Але варто було мені озирнутися — усе стало на свої місця.

Вони. Знову.

Ліам стояв трохи осторонь, притулившись до стіни, з тією самою напівусмішкою, яку я вже встигла ненавидіти — розслабленою, зверхньою. Але його погляд був не байдужим. Він був спрямований чітко на Грейс.
А вона — хоч і намагалася не зважати — нервово поправляла рукави светра й намагалася зробити вигляд, що не помічає.

А далі — Олівія. Вона щойно проходила повз, коли Нейт кинув їй якусь фразу, таку собі напівжартівливу, але сказану з тим тоном, який змушує озиратися. І я бачила, як у неї сіпнулася щелепа, перш ніж вона зробила вигляд, що нічого не чула.

Вони більше не просто фліртували. Це був виклик. Відвертий, відкритий — і тривожний.

— Вони щось задумали, — пробурмотіла я.

— Думаєш, Кріс в курсі? — Грейс стишила голос.

— Він каже, що ні, — я стисло відповіла. Але в голові лишалася інша думка.
«А я йому вірю?»

Усе всередині мене пручалося цій ситуації. Те, як Ліам дивився на Грейс. Те, як Нейт грав з реакціями Олівії. Це не було звичайне знущання чи флірт — це був початок чогось більшого. І я не знала, як це зупинити.
Та ще більше — я боялася, що це все якось пов’язане з Крісом. З тим, що між нами. З тим, чого я не встигла зрозуміти.

Я більше не була певна, кому вірити.
Навіть собі.

Заняття тягнулися, як густа мряка. На кожному уроці я механічно занотовувала щось у зошит, не вслухаючись у слова вчителя. Навіть математика — та, на якій ми з Крісом зазвичай сиділи поруч — сьогодні перетворилася на щось інше.Він сів далеко. Через кілька рядів, так, ніби нас нічого не пов’язувало. Навіть поглядом не провів. Хоч вчора ще...
Щось було. Щось змінилося.

Я опустила голову, роблячи вигляд, що уважно вивчаю формулу, але всередині все кипіло. Від образи, від здивування, від глухої пустоти, яка розросталась із кожною хвилиною його мовчання.

Вчорашній вечір повернувся спогадом — теплим і різким.
Його постать біля вікна, руки в кишенях, погляд, який не зводився з мого старого дитячого фото.
Напруга в повітрі, коли він намагався говорити і мовчати одночасно.
І ті кілька хвилин, коли він був інакшим. Людяним. Справжнім.

Це все виглядало як крихка нитка, яку сьогодні він власноруч обірвав.

— Мег, відповідай! — різкий голос учительки повернув мене до класу.

Я здригнулася, відчуваючи на собі десятки поглядів. Навіть зараз Кріс не підвів очей.

— Вибачте, — прошепотіла я. — Можна ще раз?

Слова ледь не застрягли в горлі. Хтось тихо засміявся ззаду. Я знову схилилася над зошитом, щоки пекли від сорому.Мене ніби знову викинуло назад — у ті дні, коли я була сама проти всього класу. Коли навіть подруги не могли розвіяти відчуття того, що я — чужа. А тепер воно поверталося. Різко. Болісно. І гірше за все — від нього.

В обідню перерву я не пішла до кафетерію. Залишилася в класі під приводом, що треба доробити домашку. Насправді ж просто не хотіла нікого бачити.

У повітрі зависало щось невимовне. Немов хтось намацував слабке місце, цілеспрямовано і обережно. І я більше не могла сказати, чи був Кріс частиною цього.Частина мене хотіла вірити — ні. Він не такий.Інша частина шепотіла: а чому тоді ти для нього знову — ніхто?

Коридором пройшла група учнів. Хтось гучно сміявся. І серед голосів я вловила знайомий — Ліама. Його сміх завжди мав у собі щось хижо-насмішкувате.Я не підіймалась. Просто сиділа, втиснувшись у парту, стискаючи ручку, поки суглоби не побіліли.

Десь за вікном сипався дощ. Краплі били в скло, створюючи відчуття, ніби світ намагається пробитися досередини, та я вперто тримала заслін.

Вперше за довгий час я відчула щось схоже на самотність. Ту, яка проникає не тоді, коли ти фізично один, а тоді, коли поруч — ті, кому ти починаєш не довіряти.

***

День іще не закінчився, але я вже відчувала втому так, ніби прожила тиждень. Після останнього уроку я прямувала до шафки, коли почула за спиною знайомий шепіт.

— Та ти глянь, вона йому тепер ще й домашки мабуть робить, — жіночий голос, змішаний із гигиканням.
— Думаєш, він справді з нею? Просто так — ні з того ні з сього? — інша дівчина.

Я завмерла. Дверцята моєї шафки були вже наполовину відчинені, але руки стиснулися в кулаки.

— Ну а чого? Він же любить складних. А ця — ще й дурна, схоже. Вчора ж він її мало не вивів із класу за руку.
— І вона на це повелась, ха. Принцеса і хуліган — класика, — знову гигикання.

Далі я не слухала. Просто зачинила шафку трохи сильніше, ніж потрібно, і пішла геть, ковтаючи хвилю злості, яка підступала до горла.

Вони пліткують.
Про нас.
Про мене.
І про нього.

Я знала, чий це почерк. Це був стиль Нейта: посіяти зерно, тихо, між словами, пустити чутку — і дивитися, як вона проростає. А Ліам би ще й підлив масла у вогонь.

Вони не просто гралися — вони обирали поле бою. І це поле — я.