Розділ 2

«Деякі люди залишають слід у наших думках навіть, коли ми найбільше хочемо про них забути»

Після заняття школа почала поступово порожніти. Мег разом із Олівією вийшли з кабінету, і хоча коридори ще були заповнені учнями, вона відчувала себе в якійсь дивній ізоляції. Думки про Кріса не покидали її, навіть коли вона намагалася відволіктися розмовами з подругою.

— І все ж, він поводився не так, як завжди — сказала Мег, задумливо кусаючи губу.

Олівія знизала плечима.

— Можливо, ти просто починаєш звикати до його нахабності?

— Або він щось задумав, — тихо відповіла Мег, сама не знаючи, чому ця думка раптом здалася їй такою ймовірною.

Коли Мег і Олівія вже майже вийшли з коридору, знайомий голос змусив її сповільнити ходу:

— Гей, Міранда!

Мег ледь чутно видихнула. Знову ця кличка. Вона вже не раз просила його припинити, але, здається, це лише потішило Кріса. Вона зупинилася і  обернулася.

Кріс стояв, притулившись до шафки, схрестивши руки на грудях, з типовою насмішливою посмішкою. Біля нього, як завжди, були його друзі –Нейт і Ліам . Вони дивилися на неї так, ніби чекали шоу.

Нейт і Ліам  були його найкращими друзями . Нейт — найгучніший в компанії, завжди готовий підколоти когось або роздмухати будь-який конфлікт. Він любив бути в центрі уваги і вважав, що його жарти — найкраще, що могло статися з цим світом. Ліам був спокійнішим, але мав гострий язик і відточену здатність поставити людей на місце кількома словами. Він ніколи не робив зайвих рухів, проте його погляд завжди видавав ту саму холодну впевненість, яка відлякувала слабких. Разом вони створювали ту саму «елітну» компанію школи, до якої всі хотіли належати, але лише обрані могли бути її частиною.

— Що тобі? — холодно запитала Мег.

— О, нічого особливого. Просто подумав, що варто подякувати тобі за таку… повчальну сесію, — сказав Кріс, не відводячи від неї погляду.

Очі його блищали чимось схожим на цікавість, хоча Мег не могла зрозуміти, що саме він намагався з'ясувати.

— Якщо тобі так не потрібен цей "шкільний непотріб",то навіщо ти взагалі прийшов? —Я скептично підняла брови .

Нейт хихикнув:

— О, він просто не хоче упускати можливість провести час з такою компанією.

— Авжеж, ти ж прямо мрієш сидіти зі мною в одному кабінеті, правда, Кріс? — Я схрестила руки, намагаючись не показувати, наскільки мене дратувала вся ця ситуація.

Кріс усміхнувся і нахилив голову:

— А що, якщо так?

Мег кліпнула, застигнувши від несподіванки. Вона хотіла щось відповісти, але перш ніж вона встигла знайти потрібні слова, Ліам вставив своє:

— Та він просто розважається. Чесно, Мег, я б теж задумався, навіщо ти витрачаєш на цьому свій час. Він же не твій рівень.

— І що ти цим хочеш сказати? — Мег звузила очі.

Нейт хмикнув:

— Ну, давай подумаємо… — він зробив вигляд, що заглибився в роздуми. — Ти – відмінниця, така правильна, тиха, вся така серйозна… А Кріс – ну, Кріс це Кріс. Ви ж з різних світів, і це ж очевидно.

— Це справді так очевидно? — Кріс несподівано перевів погляд на друга.

— А хіба ні?

— О, так, звiсно. Тому вона допоможе мені з навчанням, а не вам, наприклад.

У голосі Кріса була якась дивна грайливість, від якої у Мег пробігли мурахи по шкірі.

— Це не тому, що я захотіла, а тому що мене змусили, — відрізала вона.

— Ой, не будь такою суворою, Мег, — втрутилася Олівія, бажаючи змінити тему.

— Суворою? Серйозно? — вона скривилася, глянувши на подругу.

— Я просто кажу, що якщо він прийшов, то, можливо, не все так безнадійно.

— О, дякую за підтримку, Олівія, — саркастично пробурмотіла я.

Кріс усміхнувся ще ширше.

— Бачиш, Міранда? У тебе все-таки є команда підтримки.

— Ти що, спеціально це робиш? — підняла вона на його злісний погляд.

— Роблю що?

— Дратуєш мене.

Кріс нахилив голову і ніби задумався.

— Можливо. А, можливо, мені просто подобається бачити, як ти намагаєшся мене проігнорувати, але в тебе не виходить.

— Дурень, — пробурмотіла вона і різко розвернулася, хапаючи Олівію за руку.

— Гей, не ображайся, — крикнув їй у спину Кріс.

— Іди до біса, Кріс, — буркнула вона, навіть не озираючись.

Вона ще довго чула, як хлопці сміялися за спиною. Однак цього разу в їхньому сміху не було звичного відтінку злості чи насмішки. Це було щось інше. Щось, чого вона не могла зрозуміти.

Мег ішла швидким кроком, відчуваючи, як у грудях закипає злість. Її пальці міцно стискали зап’ястя Олівії, ніби їй потрібно було триматися за щось, щоб не вибухнути від емоцій.

— Мег, — прошепотіла подруга, трохи пригальмовуючи.

Але Мег навіть не дивилася на неї. В її голові гуло від обурення, а в серці – від чогось невизначеного, що змушувало її злитися ще більше.

Кріс завжди так робив. Завжди змушував її відчувати себе слабкою, вразливою, розгубленою. Його слова звучали так, ніби він грався з нею, ніби вона була для нього лише цікавим заняттям на кілька хвилин, а потім він просто забуде про це і переключиться на щось інше.

Але цього разу було інакше.

Вона ще ніколи не чула, щоб він говорив таким тоном. У його голосі не було тієї жорстокої насмішки, що завжди змушувала її зціплювати зуби. Це було щось інше.

І цей сміх.

Мег уже звикла чути, як хлопці сміються за її спиною, це не було новиною. Вона навчилася не звертати на це уваги, навчилася ігнорувати їх, навчилася жити з тим, що вони вважають її нічим.

Але цей сміх...

Він не звучав так, ніби вони висміювали її. У ньому не було того гострого відчуття приниження, до якого вона вже звикла.

Це було щось інше.