Епілог. Новий початок.

Минуло пів року. Київ уже не говорив про Гриценко — її ім’я зникло зі шпальт газет, ніби розчинилося в минулому. Натомість у місті з’явилися нові теми, нові надії.

У маленькому затишному ресторані з видом на Дніпро сьогодні звучав сміх і музика. Біло-рожеві квіти прикрашали арку на терасі, а вечірнє сонце золотило воду.

Софія стояла в білій сукні, легкій і ніжній, як подих весни. У руках — букет із троянд та півоній. Її очі світилися щастям, якого вона так довго чекала.

Дем’ян, у класичному чорному костюмі, чекав на неї біля арки. Його погляд був спрямований тільки на неї. І в ньому не було ані краплі сумніву.

— Ти прекрасна, — прошепотів він, коли Софія підійшла ближче.

Вона всміхнулася крізь хвилювання.
— А ти мій спокій у цьому світі.

Священник говорив слова, але для Софії й Дем’яна весь світ звузився лише до цього моменту: вони — разом, навіки.

— Чи готові ви розділити життя одне з одним? — пролунало запитання.

— Так, — відповіли вони в один голос, і в цій гармонії звучала вся правда їхньої історії.

Коли їхні губи зустрілися в поцілунку, гості вибухнули оплесками. Над Дніпром піднялися сотні білих повітряних куль, які відображалися у воді, наче зорі.

Сестри Софії плакали від щастя, друзі сміялися й обіймалися, а музиканти заграли ніжну мелодію. Київ, здавалося, теж святкував разом із ними — золотавим небом, дзвоном вечірніх трамваїв і блиском вогнів.

Софія притулилася до Дем’яна, і він тихо сказав їй на вухо:
— Ми пройшли крізь бурю. Тепер починається наше справжнє життя.

Вона заплющила очі, вдихаючи аромат квітів і вечірнього повітря.
— Разом. Завжди.

І Дніпро, що тихо ніс свої води, став свідком їхнього нового початку.