Розділ 37. Ніч перед бурею.

Квартира була залита м’яким світлом лампи. За вікном нічний Київ виблискував вогнями, а Дніпро світився темним дзеркалом. На столі — розкидані документи, ноутбук, порожні чашки кави.

Софія сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед. Її очі були спрямовані в темряву міста, але думки літали далеко.
— Завтра все вирішиться, — прошепотіла вона. — Одним днем може зруйнуватися чиєсь життя. Або врятуватися.

Дем’ян стояв поруч, спершись на стіл. Його постать відкидала тінь на стіну, і в цій тіні він здавався ще вищим, ще серйознішим.
— Ти боїшся? — запитав він.

Софія гірко всміхнулася.
— А ти — ні?

Він підійшов ближче, і його голос став тихішим.
— Я боюся тільки одного: втратити тебе. Усе інше — суд, репутація, навіть моя кар’єра — це другорядне.

Вона різко повернула голову, дивлячись йому прямо в очі.
— Ти не можеш так казати. Це твоя робота, твоє життя.

— Моє життя змінилося, — твердо відповів він. — І тепер воно пов’язане з тобою.

Її серце стислося, слова застрягли в горлі. Вона відклала плед і встала, підійшовши ближче. Між ними залишався лише крок.

— Ти не розумієш, — прошепотіла вона. — Якщо завтра все піде не так… я не витримаю бачити, як тебе знищують.

— І тому ми переможемо, — сказав він просто. — Бо ми обоє більше не можемо дозволити собі програти.

Він простягнув руку й узяв її пальці у свої. Його дотик був теплим і сильним. Софія відчула, як напруга, що цілий день стискала її, почала відпускати.

Вони стояли так кілька секунд. А потім Дем’ян нахилився й поцілував її — довго, глибоко, так, ніби це був їхній останній шанс перед бурею.

Софія обійняла його, і в цій тиші вона вперше не відчувала страху. Лише віру.

— Завтра, — прошепотіла вона, коли їхні губи розійшлися. — Завтра ми поставимо крапку.

Дем’ян усміхнувся крізь напруження.
— І почнемо новий розділ.